Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– Он воно було як, – промурмотіла міс Марпл. – Так просто й так легко зробити.

– Фірма «Консолідейтід Інвестментс Трастс», – провадив інспектор Ніл, – переживала скрутні часи. Якби, згідно із заповітом чоловіка, вона мусила сплатити Адель Фортеск’ю сто тисяч фунтів, то, гадаю, фірма зазнала б краху. Якби місіс Фортеск’ю пережила свого чоловіка не менш як на місяць, то ці гроші мали б бути їй виплачені. Їй було байдужісінько до фірми та до її труднощів. Але вона не пережила свого чоловіка більш як на місяць. Вона померла, й у результаті її смерті гроші дісталися тому, хто став спадкоємцем усього майна згідно із заповітом Рекса Фортеск’ю. Тобто знову ж таки вигоду зі смерті Адель Фортеск’ю здобув Персівал Фортеск’ю. Схоже, ми ніяк не можемо обминути Персівала Фортеск’ю, – з гірким роздратуванням провадив інспектор. – І хоч він мав можливість ще до свого від’їзду підкласти отруту в банку з мармеладом, він не міг ані отруїти свою мачуху, ані задушити Ґледіс. Як повідомила його секретарка, у той день о п’ятій годині він був у своєму міському офісі й повернувся додому десь на сьому годину вечора.

– Це для нього дуже ускладнило б два наступні вбивства, чи не так? – сказала міс Марпл.

– Ускладнило? Та він просто не міг би вчинити їх, – похмуро зауважив інспектор. – Отже, Персівала нам доведеться відкинути. – Переставши стримуватись й ігноруючи обережність, він заговорив із гіркотою в голосі, майже забувши про свою співрозмовницю. – Хоч би куди я пішов, хоч би куди обернувся, я завжди наштовхуюся на одну й ту саму особу. На Персівала Фортеск’ю! Але Персівал Фортеск’ю не міг бути вбивцею. – Трохи заспокоївшись, він сказав: – Щоправда, існують інші можливості, інші люди, які мали не менш переконливий мотив.

– Містер Дюбуа, звичайно ж, – негайно припустила міс Марпл. – І той молодик, містер Райт. Тут я цілком згодна з вами, інспекторе. Як тільки в когось виникає можливість здобути великі гроші, на нього треба звернути щонайпильнішу увагу. Довірливість у таких випадках може завдати великої шкоди.

Попри свій кепський настрій, інспектор Ніл не зміг утриматися від усмішки.

– А ви завжди припускаєте найгірше? – запитав він.

Подібна схильність якось не пов’язувалася з цією чарівною й тендітною на вигляд старою дамою.

– О, так, – сказала міс Марпл із палкою переконаністю. – Я завжди вірю в найгірше. Хоч мені сумно усвідомлювати, що найчастіше я маю слушність.

– Ну, гаразд, – сказав Ніл, – спробуймо припустити найгірше про кількох людей. Це міг зробити Дюбуа, це міг зробити Джералд Райт (у тому випадку, якби він діяв у змові з Ілейн Фортеск’ю і вона підклала отруту в мармелад), місіс Персівал також могла б зробити це, а чом би й ні? Адже вона була на місці події. Але жоден з тих людей, яких я назвав, нас не влаштовує, якщо ми візьмемо за основу вашу фантасмагоричну лінію. Їх не можна пов’язати ані з дроздами, ані з кишенями, повними жита. Це ваша теорія, і може бути, ви маєте слушність. Якщо так, тоді коло наших пошуків звужується до мінімуму, гадаю, ви не станете заперечувати? Місіс Маккензі перебуває в лікарні для душевнохворих, і перебуває вона там уже протягом багатьох років. Вона не мала ніякої можливості ані підкласти таксин у банку з мармеладом, ані вкинути ціанід у філіжанку, з якої пила в бібліотеці чай Адель Фортеск’ю. Її син Доналд був убитий у Дюнкерку. Залишається тільки її дочка Рубі Маккензі. І якщо ваша теорія правильна, якщо вся ця низка вбивств пояснюється давньою історією, пов’язаною з шахтою «Дрозди», тоді Рубі Маккензі мусить перебувати в цьому домі, а є лише одна людина, яка може бути Рубі Маккензі.

– Думаю, ви й самі розумієте, – сказала міс Марпл, – що в даному випадку ви мислите надто категорично.

Інспектор Ніл не звернув уваги на її слова.

– Лише одна людина, – похмуро повторив він.

Він підвівся й вийшов із кімнати.

Мері Дав сиділа у своїй вітальні. Це була маленька, досить скромно вмебльована, але зручна й затишна кімната. Тобто зручною й затишною зробила її сама Мері Дав. Коли інспектор Ніл постукав у двері, Мері Дав підняла голову, нахилену над стосиком бухгалтерських записів, і сказала своїм чітким голосом:

– Заходьте.

Інспектор увійшов.

– Сідайте, інспекторе. – Мері Дав показала на крісло. – Ви можете зачекати бодай хвилину? Рахунки торговця рибою не сходяться із загальною сумою, і мені треба їх перевірити.

Інспектор Ніл сидів, мовчки дивлячись на неї, поки вона переписувала цифри стовпчиком. «Якою дивовижно спокійною є ця дівчина, – думав він, – і яким самовладанням вона наділена». Він був заінтригований, як із ним уже часто траплялося, яка особистість ховається під цими самовпевненими манерами. Він спробував знайти в її рисах схожість із жінкою, з якою розмовляв у санаторії «Сосни». Колір обличчя був майже такий самий, але він не помітив ніякої схожості у формі обличчя. Нарешті Мері Дав підняла голову від своїх рахунків і промовила: