Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– Так, інспекторе? Чим я можу прислужитися вам?

Інспектор Ніл спокійно сказав:

– Ви знаєте, міс Дав, у справі, яку я розслідую, є дуже дивні обставини.

– Так?

– По-перше, дуже дивно, звідки в кишені містера Фортеск’ю з’явилися зерна жита.

– Це справді дуже дивно, – погодилася міс Дав. – Щодо мене, то я не здатна знайти цьому якесь пояснення.

– Потім існує дуже дивна обставина з дроздами. З чотирма дроздами, яких хтось підкинув на стіл містерові Фортеск’ю минулого літа, а крім того, незрозуміло, кому заманулося витягти з пирога телятину й бекон і запхати туди мертвих дроздів. Я думаю, ви вже працювали тут, міс Дав, тоді, коли сталися обидві ці події?

– Так, я тут працювала. Я тепер усе пригадала. Той випадок дуже збентежив усіх. Кому була потрібна така безглузда й дурна витівка?

– Можливо, не такою вона вже була й безглуздою. Що вам відомо, міс Дав, про шахту «Дрозди»?

– Не думаю, щоб я колись чула про шахту «Дрозди».

– Ви мені сказали, що вас звати Мері Дав. Це ваші справжні ім’я та прізвище, міс Дав?

Мері підняла брови. Інспектор Ніл був майже переконаний, що вираз страху промайнув у її синіх очах.

– Що за незвичайне запитання, інспекторе? Ви вважаєте, що насправді мене звуть не Мері Дав?

– Саме так я і вважаю. Я вважаю, – провадив Ніл лагідним голосом, – що вас звуть Рубі Маккензі.

Вона витріщилася на нього. Протягом якоїсь миті її обличчя було біле-білісіньке, але на ньому не відбилися ні вираз протесту, ні вираз подиву. На ньому, як здалося інспекторові Нілу, був вираз людини, яка щось гарячково підраховує. Через хвилину або дві вона сказала спокійним, безбарвним голосом:

– І чого ви від мене хочете?

– Будь ласка, відповідайте мені. Вас звати Рубі Маккензі?

– Я вам сказала, що мене звати Мері Дав.

– Так, ви сказали, але чи можете ви це довести, міс Дав?

– Як саме я можу вам довести, що я Мері Дав? Показати своє свідоцтво про народження?

– Це може бути достатнім, а може, й ні. Я хочу сказати, ви можете володіти свідоцтвом про народження якоїсь Мері Дав. Справжня Мері Дав могла бути вашою подругою, а могла давно померти.

– А й справді, існує безліч варіантів. – У голосі Мері Дав зазвучала насмішкувата іронія. – То для вас це справді тепер велика дилема, інспекторе?

– Вас можуть упізнати в санаторії «Сосни», – сказав Ніл.

– У санаторії «Сосни»? – Мері підняла брови. – А що то за санаторій «Сосни» і де він є?

– Я думаю, вам це добре відомо, міс Дав.

– Запевняю вас, що перебуваю в цілковитому невіданні.

– І ви категорично заперечуєте, що ви Рубі Маккензі?

– Мені, власне, нічого заперечувати не треба. Гадаю, ви чудово знаєте, інспекторе, це ви повинні довести, що я Рубі Маккензі чи нехай там хто. – Тепер у її синіх очах був насмішкуватий подив, насмішкуватий подив і виклик. Дивлячись йому прямо у вічі, Мері Дав сказала: – Атож, це ваше завдання, інспекторе. Доведіть, що я Рубі Маккензі, якщо зможете.

– Стара пліткарка шукає вас, сер, – сказав сержант Гей змовницьким шепотом, коли інспектор Ніл спустився сходами. – Схоже, вона має ще багато чого вам сказати.

– Прокляття! – буркнув інспектор Ніл.

– Так, сер, – промовив сержант Гей, і жоден м’яз на його обличчі не здригнувся.

Він уже зібрався йти, коли інспектор Ніл гукнув його назад.

– Переглянь відомості, які дала нам про себе міс Дав: де вона раніше працювала й таке інше. Переглянь їх усі уважно, і я буду тобі дуже вдячний, якщо тобі вдасться витягти з неї щось інше. Запиши результати цієї розмови на папір, гаразд?

Він накидав кілька рядків на аркуші паперу й передав їх сержантові Гею, який сказав:

– Я негайно займуся цим, сер.

Почувши гомін голосів у бібліотеці, коли він її проминав, інспектор Ніл зазирнув досередини. Шукала чи не шукала його міс Марпл, але тепер вона була цілком захоплена розмовою з місіс Персівал Фортеск’ю, жваво працюючи своїми дротиками. Інспектор Ніл устиг спіймати такий шматок від її речення:

– …я завжди думала, що доглядати хворих – ваше покликання.

Інспектор Ніл тихо причинив двері. Міс Марпл скинула на нього швидким поглядом, але не подала жодного знаку, що помітила його присутність.

Вона провадила лагідним, м’яким голосом:

– Мене доглядала така чарівна медсестра, коли я одного разу зламала собі зап’ясток. Після мене їй випало доглядати сина місіс Спероу, дуже молодого офіцера флоту. То була справді романтична історія, бо вони заручилися. Вона мені здалася надзвичайно романтичною. Вони одружилися, і були дуже щасливі, і мали двох чарівних дітлахів. – Міс Марпл сентиментально зітхнула. – То було запалення легенів, знаєте. Так багато залежить від того, як ми доглядаємо хворих на запалення легенів, ви зі мною згодні?