Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– Я не бачу, – розвивала Пет свої міркування далі, хмурячись дедалі більше, – щоб це міг бути хтось чужий. І саме тому тут утворилася така атмосфера. Кожен стежить за кожним. Скоро тут знову щось станеться…

– Смертей більше не буде, – сказала міс Марпл. – Принаймні я так думаю.

– Ви не можете бути певною.

– Правду кажучи, я в цьому переконана. Річ у тім, що вбивця виконав своє завдання.

– Виконав?

– Виконав або виконала. Ми кажемо «виконав» для зручності.

– Ви кажете, він чи вона виконали своє завдання. А яким воно було, те завдання?

Міс Марпл похитала головою – вона ще сама не знала цього точно.

Знову ж таки міс Сомерс готувала чай у кімнаті друкарок і знову ж таки чайник не закипів, коли міс Сомерс залила заварку окропом. Історія повторилася. Міс Ґріфіт, узявши свою філіжанку, подумала: «Я мушу поговорити з містером Персівалем про Сомерс. Я переконана, ми знайдемо друкарку з головою на плечах. Але поки не закінчиться цей кошмар, я не можу турбувати його неладом в офісі».

Як і багато разів раніше, міс Ґріфіт гостро сказала:

– Вода в тебе знову не закипіла, Сомерс.

А міс Сомерс, зашарівшись, відповіла, як і завжди відповідала в таких випадках:

– О Боже, а я ж думала, тепер вона точно закипіла.

Подальша розмова на цю тему урвалася появою Ланса Фортеск’ю. Він подивився навколо досить туманним поглядом, і міс Ґріфіт підхопилася на ноги й підбігла його зустріти.

– Містере Ланс! – вигукнула вона.

Він круто обернувся до неї, і його обличчя освітилося усмішкою.

– Привіт. О, та це ж міс Ґріфіт.

Міс Ґріфіт була в захваті. Минуло одинадцять років, відтоді як він бачив її востаннє, але запам’ятав, як її звати. Вона сказала схвильованим голосом:

– То ви досі мене пам’ятаєте?

І Ланс безтурботно їй відповів з усією притаманною йому чарівністю в голосі:

– Звичайно, пам’ятаю.

Іскра збудження пробігла по кімнаті друкарок. Міс Сомерс із її невдало завареним чаєм було відразу забуто. Вона дивилася на Ланса, злегка роззявивши рота. Міс Бел захоплено виглядала з-поза своєї машинки, а міс Чейс непомітно дістала свою компактну пудру й пудрила собі ніс. Ланс Фортеск’ю розглянувся навколо.

– Схоже, усе залишилося таким, як і було, – сказав він.

– Атож, перемін у нас небагато, містере Ланс. Яка у вас коричнева і яка гарна шкіра! Сподіваюся, ви жили за кордоном дуже цікавим життям.

– Можна сказати й так, – погодився Ланс, – та, можливо, тепер я спробую знайти собі цікаву роботу в Лондоні.

– То ви повернетеся сюди, до нашого офісу?

– Можливо.

– О, як чудово!

– Я втратив форму, – сказав Ланс. – Вам доведеться ввести мене в курс справи, міс Ґріфіт.

Міс Ґріфіт засміялася щасливим сміхом.

– Для нас буде великою радістю, якщо ви повернетеся, містере Ланс. Справді, великою радістю.

Ланс подивився на неї оцінювальним поглядом.

– Ви дуже люб’язні у стосунку до мене, – сказав він, – справді дуже люб’язні.

– Ми ніколи не вірили… ніхто з нас не думав… – почала міс Ґріфіт, але зашарілася й замовкла.

Ланс поплескав її по руці.

– Ви не вірили, що диявол був таким чорним, яким його намалювали? Мабуть, і справді він таким чорним не був. Але це вже стара історія. Не варто повертатися до неї. Головне – в майбутньому. Мій брат тут? – запитав він.

– Він у своєму кабінеті, гадаю.

Ланс недбало кивнув головою й пішов до кабінету Персівала. У передпокої до «святилища» піднялася за своїм столом жінка середнього віку із суворим обличчям і погрозливо запитала:

– Хто ви й у якій справі?

Ланс подивився на неї із сумнівом.

– Ви міс Ґросвінор? – запитав він.

Міс Ґросвінор йому описали як осяйну білявку. Вона справді мала такий вигляд на фотографіях, що друкувалися в газетах, які повідомляли про розслідування справи про отруєння Рекса Фортеск’ю. Ця жінка, безперечно, не могла бути міс Ґросвінор.

– Міс Ґросвінор звільнилася минулого тижня. Я місіс Гардкасл, особиста секретарка містера Персівала Фортеск’ю.

«Як це схоже на друзяку Персі, – подумав Ланс. – Звільнити чарівну білявку й узяти натомість Медузу горгону. Цікаво, що його спонукало так зробити? Так безпечніше… чи просто дешевше?»

Уголос він приязно промовив:

– Я Ланселот Фортеск’ю. Ми з вами ще не зустрічалися.

– О, даруйте мені, містере Ланселот, – попросила пробачення місіс Гардкасл, – якщо не помиляюся, то сьогодні ви вперше завітали до офісу?