Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

Вони здебільшого складалися з дешевих і досить патетичних прикрас. Тут майже не було нічого такого, що могло б тривати довго й мало б добру якість. Літня Елен, яку він попросив допомогти йому, допомогла дуже мало. Вона не знала, який одяг Ґледіс має і якого не має. Вона не могла сказати, чого тут бракує. Від одягу та спіднього одягу він перейшов до вмісту її шухляд. Тут Ґледіс тримала свої скарби: поштові листівки, вирізки з газет, моделі для плетіння, натяки на культуру краси, поради в галузі вдягання та моди.

Інспектор Ніл ретельно розкласифікував їх по різних категоріях. Кольорові поштівки здебільшого показували краєвиди різних місць, де Ґледіс, імовірно, відбувала свої вакації. Серед них були три поштівки, підписані «Берт». Інспектор припустив, що Берт був тим молодиком, про якого згадувала місіс Крамп. На першій поштовій листівці було написано – неграмотною рукою: «Бажаю тобі всього найкращого. Дуже нудьгую без тебе. Твій навіки Берт». Друга листівка повідомляла: «Навколо багато вродливих дівчат, але жодна з них не може зрівнятися з тобою. Скоро побачимося. Не забудь, про що ми домовилися. І знай, що потім ми заживемо щасливо – усім на заздрість». На третій було лише кілька слів: «Не забувай про дату. Я тобі довіряю. З любов’ю, Б.».

Далі Ніл став переглядати вирізки з газет і розклав їх на три окремі стосики. В одному були поради щодо вдягання та догляду за обличчям, у другому – розповіді про кінозірок, від яких Ґледіс була у великому захваті, і схоже, її також приваблювали чудеса останніх досягнень науки. Він знайшов вирізки про летючі тарілки, про таємну зброю, про наркотики, які примушують допитуваних говорити правду і які застосовують росіяни, про фантастичні ліки, винайдені в Америці. Уся чортівня двадцятого сторіччя, як подумав Ніл. Але вся писанина, знайдена в кімнаті, не давала йому ніякого ключа до її зникнення. Вона не вела щоденник, і він не сподівався, що вона його пише. Ну, хіба що десь написала б якусь дрібничку. Однак йому не вдалося знайти жодного незакінченого листа, жодного запису про те, що вона могла б побачити в домі й що мало б бодай якийсь стосунок до смерті Рекса Фортеск’ю. Хай навіть Ґледіс щось знала, хай навіть вона щось бачила, про це ніде не було жодного запису. Можна тільки здогадуватися, чому друга таця залишилася в холі, а Ґледіс так несподівано зникла.

Зітхаючи, Ніл покинув кімнату, зачинивши за собою двері.

Коли він наготувався спуститися вузькими крученими сходами, то почув тупотіння ніг на нижньому майданчику.

Схвильоване обличчя сержанта Гея дивилося на нього з нижніх сходів. Сержант Гей був трохи засапаний.

– Сер! – збуджено вигукнув він. – Сер. Ми її знайшли.

– Кого знайшли?

– Річ у тому, що прибиральниця, сер, – Елен – згадала, що вона не занесла в дім білизну, яка протягом дня сушилася на мотузці відразу за рогом, якщо вийти крізь задні двері. Тож вона вийшла з ліхтарем, щоб забрати білизну й мало не впала, перечепившись через її тіло, через тіло дівчини, – її задушено панчохою, яку обкрутили навколо шиї, і, боюся, вона була вже мертва протягом кількох годин. І ви тільки уявіть собі, сер, як підло з нею пожартували, здавивши їй носа прищепкою для білизни.

Літня дама, що їхала в поїзді, купила три вранішні газети, і на всіх трьох, коли вона відкладала їх убік, виднівся один і той самий заголовок великими літерами. Тепер уже не йшлося про невеличку статтю, заховану десь у самому куточку останніх газетних сторінок, тепер ця історія була винесена на перші. «Потрійне вбивство в „Тисовій хатині“» – так повідомляли про неї всі газети.

Стара леді сиділа дуже прямо, виглядаючи у вікно поїзда, її губи були міцно стиснуті, а на рожево-білому зморшкуватому обличчі застиг вираз страждання й несхвалення. Міс Марпл виїхала зі свого села Сент-Мері-Мід ранковим потягом, зробивши пересадку на вузловій станції й поїхавши до Лондона, де пересіла на кільцевий поїзд, що довіз її до іншого лондонського вокзалу, звідки вже прямим рейсом вона добулася до Бейдон-Гіт.

На станції вона підкликала таксі й попросила довезти її до «Тисової хатини». Така чарівна, така невинна, така пухнаста й біла з рожевим відтінком, міс Марпл змогла здобути загальну довіру й пройти в дім, який тепер практично перетворився на фортецю в стані облоги, з набагато більшою легкістю, аніж здавалося можливим. І хоч поліція успішно стримувала натиск цілого війська репортерів та фотографів, міс Марпл дозволили проїхати крізь цей кордон, не ставлячи їй зайвих запитань, так неможливо було повірити, що це хтось інший, а не літня родичка родини.