Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

Міс Ремсботтом не відповіла прямо.

– До мене вчора приходив сюди інспектор поліції і ставив мені запитання. Він небагато довідався від мене. Але він не такий йолоп, яким здається, аж ніяк не такий. – Вона додала з певним обуренням у голосі: – Що сказав би твій дід, якби довідався, що в нас у домі поліція? Цього досить, щоб він перевернувся в могилі. Він був справжнім пуританином протягом усього свого життя. Який ґвалт він підняв, коли довідався, що я вечорами ходжу на службу до англіканської церкви! А я цілком переконана, що в цьому було куди менше шкоди, ніж у вбивстві.

За нормальних обставин Ланс би всміхнувся, почувши цей монолог, але тепер він залишився серйозним. Він сказав:

– Ви знаєте, я перебуваю в цілковитій темряві, після того як був відсутній так довго. Що тут відбулося останнім часом?

Міс Ремсботтом підняла очі до неба.

– Безбожні події, – твердо сказала вона.

– Так, так, тітко Ефі, ви це сказали б у будь-якому випадку. Але чому поліція думає, ніби батька вбили тут, у його власному домі?

– Подружня зрада – це одне, а вбивство – інше, – сказала міс Ремсботтом. – Мені не дуже хочеться звинувачувати її, справді не дуже хочеться.

Ланс подивився на неї тривожним поглядом.

– Ви маєте на увазі Адель? – запитав він.

– Мої уста стулені, – сказала вона.

– Розповідайте далі, люба тітонько, – сказав Ланс. – Це красива фраза, але вона нічого не означає. Адель має бойфренда? Адель та її бойфренд підкинули блекоту в його вранішній чай? Така ваша схема?

– Я б тобі радила не жартувати про це.

– Ви знаєте, що насправді я не жартую.

– Скажу тобі одну річ, – несподівано мовила міс Ремсботтом. – Я думаю, дівчина щось про це знає.

– Яка дівчина?

Ланс здавався здивованим.

– Та, що шморгає носом, – сказала міс Ремсботтом. – Та, що мала принести мені сьогодні мій пообідній чай, але не принесла. Пішла з дому без дозволу, так вони кажуть. Я не здивуюся, якщо вона пішла до поліції. Хто відчинив тобі двері?

– Дівчина, яку звуть Мері Дав, якщо я правильно зрозумів. Дуже спокійна й лагідна – так, принаймні, мені здалося. Це вона, на вашу думку, пішла до поліції?

– Мері Дав не піде до поліції, – сказала міс Ремсботтом. – Ні, не піде; я мала на увазі ту дурненьку малу покоївку. Вона неспокійно крутилася й стрибала протягом цілого дня, наче кріль. «Що з тобою? – запитала я. – Тебе в чомусь звинувачує твоя совість?» Вона сказала: «Я нічого не зробила, я ніколи не наважилася б учинити таку річ». – «Я вірю, що ти цього не зробила, – сказала їй я, – але щось тебе дуже турбує, чи не так?» Тоді вона стала шморгати носом і сказала, що нікому не хоче завдавати прикрості, вона, мовляв, переконана, то була помилка. Я їй тоді сказала, я їй сказала: «А тепер ти, дівчино, розкажи правду й посором диявола». Ось що я їй сказала: «Іди до поліції, – порадила їй я, – і розкажи їм усе, що ти знаєш, бо ніколи, – сказала я, – не було нічого доброго в приховуванні істини, хоч би якою вона здавалася неприємною». Тоді вона наговорила мені багато нісенітниці: мовляв, вона ніяк не може піти до поліції, вони ніколи їй не повірять, та й, зрештою, що вона їм скаже? І наостанок заявила, що нічого не знає.

– А вам не здалося, – запитав Ланс із ваганням у голосі, – що вона просто хотіла відчути себе важливою?

– Ні, не здалося. Я думаю, вона була налякана. Я думаю, вона щось бачила або чула, і це наштовхнуло її на думку про те, що насправді сталося. Це могло бути щось надзвичайно важливе, а могло й не мати жодних істотних наслідків.

– А ви не думаєте, що вона сама могла бути чимось дуже незадоволена, мати якісь серйозні претензії до батька й тому… – Ланс завагався й замовк.

Міс Ремсботтом рішуче похитала головою.

– Вона не належала до тих дівчат, на яких твій батько міг би звернути щонайменшу увагу. Жоден чоловік, боюся, ніколи не зверне увагу на цю бідолашну дівчину. Я сказала б, так буде краще для її душі.

Ланс не виявив найменшого інтересу до душі Ґледіс. Він запитав:

– А ви думаєте, вона могла піти до поліційного відділка?

Тітка Ефі енергійно кивнула головою.

– Так. Я думаю, вона нічого не хотіла їм казати в цьому домі, аби ніхто її не підслухав.

Ланс запитав:

– Ви думаєте, вона могла бачити, як хтось щось підсипав до їжі?

– А чом би й ні?

– Атож, і справді. – Потім він докинув таким тоном, ніби хотів висловити комусь співчуття. – Усе те, що сталося, мені досі здається вкрай неймовірним. Схожим на детективну історію.