Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– Так.

– Мабуть, мені варто зараз же поїхати туди. – Він обернувся до дружини. – А тобі ліпше зупинитися в готелі, Пет.

Вона запротестувала:

– Ні, ні, Лансе. Я поїду з тобою.

– Ні, люба.

– Чому ні?

– Ліпше не треба тобі туди їхати. Зупинися в готелі – о, я так давно не був у Лондоні – «Барнес». Готель «Барнес» завжди був приємним, затишним місцем. Сподіваюся, він і тепер такий.

– О, так, містере Фортеск’ю.

– То й гаразд, Пет. Я оселю тебе там, якщо вони мають вільну кімнату, а потім поїду в «Тисову хатину».

– Але чому ти не дозволяєш мені поїхати з тобою, Лансе?

Обличчя Ланса несподівано спохмурніло.

– Правду кажучи, Пет, я не переконаний, що мене там добре зустрінуть. Мене туди запросив батько, але батько помер. Я не знаю, кому тепер належить той дім. Думаю, що Персі, але, може, й Адель. Хай там як, а я хочу спершу побачити, як мене там приймуть, а вже потім привести тебе туди. Крім того…

– Крім того, що?

– Я не хочу привести тебе в дім, де досі живе на свободі отруйник.

– О, яка нісенітниця.

Ланс твердо сказав:

– Там, де йдеться про тебе, Пет, я не хочу ризикувати.

Містер Дюбуа був роздратований. Він наполовину розірвав лист від Адель Фортеск’ю й укинув його до сміттєвого кошика. Потім, опанований почуттям несподіваної обережності, дістав із кошика клапті листа, підніс до них сірника й спалив їх на попіл.

– Чому жінки мають бути такими дрімучими ідіотками? – промурмотів він собі під ніс. – Адже звичайнісінька обережність…

Проте жінки, як міркував далі містер Дюбуа, ніколи не знали, що таке обережність. Хоч нерідко він обертав собі на користь цю властивість жінок, але тепер вона його дратувала. Щодо нього самого, то він удався до всіх заходів остороги. Якщо місіс Фортеск’ю телефонувала, то їй мали відповідати, що його нема вдома. Адель Фортеск’ю телефонувала йому вже тричі, а тепер ще й написала листа. Загалом листування становило набагато більшу небезпеку. Він замислився на мить або дві, а тоді підійшов до телефону.

– Чи міг би я поговорити з місіс Фортеск’ю, будь ласка?

– Так, містере Дюбуа.

Через хвилину або дві він почув у слухавці її голос:

– Вівіане, нарешті.

– Так, так, Адель, це я, але будь обережною. Звідки ти зі мною говориш?

– З бібліотеки.

– Ти переконана, що нас ніхто не підслуховує в холі?

– Кому це треба?

– Ти ніколи не можеш знати. А поліція досі в домі?

– Ні, вони пішли, принаймні, на короткий час. О, Вівіане, любий, це було жахливо.

– Так, так, інакше бути не могло. Але послухай мене, Адель, ми повинні бути обережними.

– Звичайно, звичайно, любий.

– Не називай мене «любий» по телефону. Це небезпечно.

– Ти не занадто вдаєшся в паніку, Вівіане? Зрештою сьогодні всі називають одне одного «любий» або «люба».

– Так, так, ти правду кажеш. Але послухайся мене. Не телефонуй мені й не пиши.

– Але ж, Вівіане…

– Це лише тепер, ти повинна розуміти. Нам треба бути обережними.

– О, гаразд, – її голос прозвучав ображено.

– Адель, послухай. Мої листи до тебе. Ти спалила їх, чи не так?

Адель Фортеск’ю на мить завагалася, перш ніж відповіла:

– Звичайно, спалила. Я ж тобі казала, що збираюся їх спалити.

– Тоді все гаразд. Я кладу слухавку. Не телефонуй мені й не пиши. Я озвуся до тебе у слушний час.

Він поклав слухавку на підставку, де вона лежала. Замислено погладив свою щоку. Йому не сподобалося хвилинне вагання Адель. Чи справді вона спалила його листи? Усі жінки однакові. Обіцяють спалити те або те, а потім цього не роблять.

«Листи, листи… – далі міркував містер Дюбуа. – Жінки завжди хочуть, щоб ти писав їм листи». Щодо нього, то він намагався бути дуже обережним, але іноді небезпек не щастить уникнути. Що саме він писав у тих кількох листах, які надіслав Адель Фортеск’ю? «Звичайне собі базікання», – похмуро подумав він. Але чи не було там окремих слів, окремих фраз, які поліція могла витлумачити так, як вона хотіла б їх витлумачити. Він пригадав справу Едіт Томпсон. Його листи були досить невинні, подумав він, але не міг бути впевненим. Його тривога зростала. Навіть якщо раніше Адель не спалила його листи, то чи стане в неї глузду спалити їх тепер? Чи вони вже потрапили в лапи поліції. «Де вона їх зберігає? – подумав він. – Мабуть, у своїй вітальні, нагорі сходів. Мабуть, в одній із шухляд того маленького письмового столика, підробленого під старовинний стиль Людовіка Чотирнадцятого». Одного разу вона сказала йому, що там є потаємна шухлядка. Потаємна шухлядка! Поліція не така дурна, як іноді думають. Але зараз поліції в домі немає. Вона так сказала. Вони були там сьогодні вранці, але тепер усі звідти пішли.