Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

Цей спогад, здавалося, допоміг їй розслабитися на якусь мить і перестати боятися.

Інспектор Ніл пройшов на кухню.

Там його чекала не вельми приязна зустріч. Жінка з могутніми формами й червоним обличчям, озброєна качалкою, погрозливо ступила йому назустріч.

– Теж мені поліція, – сказала вона. – Приходити сюди й казати мені таку нісенітницю. Мовляв, я наготувала чогось такого, що хазяїн отруївся. Усе, що я послала до їдальні, було таким, яким воно й має бути. Я подам на вас у суд, поліція ви чи не поліція. У цьому домі ніколи не подавали на стіл поганої їжі.

Інспектору Нілу знадобилося чимало часу, щоб заспокоїти ображену у своїх найкращих почуттях велику майстриню кулінарного ремесла. Сержант Гей, усміхаючись, виглянув із комори, й інспектор Ніл зрозумів, що той уже прийняв свою частку від розгніваної місіс Крамп.

Сцена завершилася телефонним дзвінком.

Ніл вийшов у хол і побачив, що Мері Дав підняла слухавку. Вона записувала в блокнот якесь повідомлення. Подивившись через плече, вона сказала:

– Це телеграма.

По завершенні дзвінка вона поклала слухавку й подала блокнот, у якому записала те, що почула, інспекторові. Телеграма надійшла з Парижа й була такого змісту:

«Фортеск’ю Тисова хатина Бейдон-Гіт Саррей. На жаль, твій лист затримався. Буду завтра до чаю. Сподіваюся з’їсти смажену телятину на обід. Ланс».

Інспектор Ніл підняв брови.

– Отже, блудного сина викликали додому, – сказав він.

Десь у ті хвилини, коли Рекс Фортеск’ю допивав свою останню філіжанку чаю, Ланс Фортеск’ю та його дружина сиділи під деревами на Єлисейських полях і дивилися на людей, що їх проминали.

– Це дуже легко сказати: «Опиши його», – Пет. Я не майстер описувати людей. Що тобі хочеться знати? Мій тато – старий пройдисвіт, якщо хочеш знати. Але ж ти нічого проти цього не маєш? Ти мусила звикнути до таких людей, більш або менш.

– О, так, – сказала Пет. – Я, як ти кажеш, акліматизувалася.

Вона спробувала приглушити певну безнадію, що пролунала в її голосі. «Можливо, – подумала вона, – весь світ складається з пройдисвітів – чи просто їй не щастить зустрічати людей порядних?»

Вона була високою дівчиною з довгими ногами, не вельми вродливою, але її любов до життя та добре серце надавали їй особливого шарму. Вона вміла рухатися з витонченою елегантністю, а довге брунатне волосся, яке блищало на сонці, робило її чарівною й привабливою. Вона скидалася на струнку молоду кобилу шляхетної крові – можливо, до цього спричинилося її тривале спілкування з кіньми.

Вона дуже добре знала, яке шахрайство процвітає у світі кінських перегонів, а тепер, схоже, їй доведеться познайомитися і з шахрайством у світі фінансів. Хоч попри всі ці міркування скидалося, що її свекор, з яким вона досі не зустрічалася, був у тому, що стосується закону, стовпом порядності. Усі ці люди, які вихвалялися тим, що «прокрутили оборудку», були однакові – в юридичному розумінні вони завжди примудрялися перебувати в рамках закону. А проте їй здавалося, що Ланс, якого вона кохала і який одного разу переступив межу в дні своєї молодості, є набагато чеснішим, аніж усі ті практики успішного махлювання у світі фінансів.

– Я не хочу сказати, – пояснив Ланс, – що він шахрай, він далекий від цього. Але зірвати куш він уміє.

– Іноді, – сказала Пет, – мені здається, я ненавиджу людей, які зривають куш. – Але ти його любиш, – додала вона.

Це було ствердження, а не запитання.

Ланс замислився на хвилину, а тоді промовив здивованим голосом:

– А ти знаєш, кохана, схоже, я й справді його люблю.

Пет засміялася. Він обернув голову й подивився на неї. Його очі звузилися. Яка ж вона мила! Він кохав її. Він не помилився, пожертвувавши задля неї всіма вигодами життя.

– Ти знаєш, у якомусь розумінні це пекло – повернутися назад до міського життя. О п’ятій вісімнадцять ти вже вдома. Таке життя не для мене. Я почуваюся набагато краще серед вигнанців і банкрутів. Але, мабуть, треба колись кинути якір. А якщо я триматиму у своїй руці твою руку, то цей процес може навіть принести мені втіху. І якщо старий вирішив помиритися, то було б гріх не скористатися цим. Мушу признатися, я був дуже здивований, коли одержав його листа… Подумати тільки, Персівал утратив його довіру. Персівал, ідеальний хлопчик. Але мушу признатися, Персі був завжди лукавим. Лукавим і хитрим.

– Я не думаю, – сказала Патрисія Фортеск’ю, – щоб твій брат Персівал сподобався мені.