Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– Не примушуй мене налаштовувати тебе проти нього. Персі і я ніколи не ладнали між собою – більш мені немає чого сказати. Я розтринькував свої кишенькові гроші, він їх складав. Я мав друзів цікавих, але з поганою репутацією, Персі налагоджував те, що він називав «корисними контактами». Ми були протилежними полюсами. Я завжди вважав його телепнем, а він, знаєш, іноді мені здавалося, що він ненавидить мене. Не знаю, за що саме…

– Мені здається, я розумію, чому він тебе ненавидів.

– Справді розумієш, моя люба? Ти така розумниця. Ти знаєш, я не раз думав, – це досить таки фантастичне припущення, – але…

– Але що? Закінчуй свою думку.

– Я не раз думав, а чи не Персівал улаштував мені ту халепу з підробленим чеком – ти знаєш, саме за це старий потурив мене з дому й проклинав себе за те, що раніше виділив мені частку у фірмі й тому не міг позбавити мене спадщини. Бо дивна річ була в тому, що я ніколи не підробляв того чека, хоч ніхто, звичайно, не хотів мені вірити, після того як я взяв гроші з каси й поставив їх на коня. Я тоді був абсолютно переконаний у тому, що мій кінь виграє і гроші я поверну, до того ж у якомусь розумінні то були мої власні гроші. Але до тієї історії з чеком я не мав ані найменшого стосунку. Я не знаю, чому мені спала безглузда думка, що все це підлаштував Персівал, але я досі так вважаю.

– А яку він мав би з того користь? Адже чек був сплачений на твій рахунок.

– Я знаю. Тому моє припущення не має сенсу, чи не так?

Пет рвучко обернулася до нього.

– Ти думаєш, він зробив це для того, щоб тебе вигнали з фірми?

– Така думка в мене була. Хоч це дуже негарно – плекати таку підозру. Тому забудь про неї. Мені цікаво, що скаже друзяка Персі, коли побачить, що блудний син повернувся. Ті його безбарвні, кольору вареного аґрусу очі, либонь, вискочать з очниць.

– А він знає, що ти повертаєшся?

– Я не здивуюся, якщо він не має про це найменшого уявлення. Наш старий, якщо хочеш знати, має досить дивне почуття гумору.

– Але що утнув твій брат для того, щоб так розгнівати батька?

– Саме це мені й хотілося б знати. Щось довело старого до нестями. Інакше він би не надсилав мені таких листів.

– А коли ти одержав від нього першого листа?

– Десь чотири чи п’ять місяців тому. То був лист із досить ухильним змістом, але не випадало сумніватися, що він простягав мені маслинову гілку миру. «Твій старший брат багато в чому не виправдав моїх сподівань». «Схоже, ти віддав данину гріхам своєї молодості й порозумнішав та постатечнів». «Я можу пообіцяти тобі, що у плані фінансів у тебе все буде гаразд». «Я буду радий привітати тебе і твою дружину». Ти знаєш, люба, я думаю, що моє одруження з тобою зіграло неабияку роль у тому, що настрій мого батька перемінився. Старого вразило, що я зміг узяти собі дружину з класу, який стоїть вище, ніж наш.

Пет засміялася.

– Тобто з аристократичного непотребу?

Він усміхнувся.

– Саме так. Але непотріб та аристократія – це все ж таки речі різні. Ти маєш подивитися на дружину Персівала. Вона спроможна тільки сказати: «Подайте мені консерви» – або розповісти про те, як на пошті їй приліпили марку на листа, ото й усе.

Пет не засміялася. Вона подумала про жінок із родини Ланса, з якими їй доведеться спілкуватися. Цю сторону питання Ланс до уваги, либонь, не взяв.

– А твоя сестра? – запитала вона.

– Ілейн? О, з нею все гаразд. Вона була ще дівчиськом, коли я покинув дім. У неї було чимало захоплень, та, можливо, тепер вона подорослішала. До всього ставиться надзвичайно серйозно.

Пет була не в захваті від такої характеристики. Вона сказала:

– Вона не надіслала тобі жодного листа – відтоді як ти поїхав?

– Я не залишив адреси. Але все одно вона мені не написала б. Ми не вельми дружна родина.

– Схоже, що ні.

Він скинув на неї швидким поглядом.

– Що, злякалася? Моя родина тобі не надто сподобалася? Але не бійся. Ми з ними жити не будемо, та й спілкуватимемося нечасто. Ми десь купимо собі невеликий будиночок. Ти матимеш коней, собак – усе, чого зажадаєш.

– Але щодня о п’ятій вісімнадцять ти будеш удома?

– Так, буду. Щодня до міста й назад, у строгому костюмі. Але ти не турбуйся, моя кохана, – чудових куточків природи вистачає й навколо Лондона. До того ж я відчуваю, як у мені прокидається смак до фінансових справ. Зрештою, це в мене в крові, передалося від обох сторін родини.

– Ти не дуже пам’ятаєш свою матір, чи не так?

– Вона завжди здавалася мені неймовірно старою. Вона й була стара, звичайно. Ілейн вона народила майже в п’ятдесят років. Вона носила безліч якихось брязкалець, мала звичай лежати на канапі й читати мені історії про рицарів і дам, які мене неймовірно нудили. «Королівські ідилії» Теннісона. Певно, я її любив… Вона була якоюсь дуже безбарвною. Я це розумію, коли озираюся назад.