Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Сумніваюся, – сказав містер Стейн.

– Що ви сказали?

– Нічого, – сказав Лео Стейн.

Містер Поінтц узяв сумку, глянув на порожній прозір зі шматочком пластиліну, усе ще приклеєним до нього, і повільно мовив:

– Мабуть, він випав. Нам краще глянути ще раз.

Пошук повторився, але цього разу це було дуже тихе заняття. Атмосфера напруження пронизувала кімнату.

Нарешті кожен почергово здався. Вони стояли, дивлячись один на одного.

– Він не в цій кімнаті, – сказав Стейн.

– І ніхто не виходив, – багатозначно додав сер Джордж.

Якийсь час була пауза. Ів вибухнула сльозами.

– Тихо, тихо, – сказав незручно Поінтц.

Сер Джордж повернувся до Лео Стейна.

– Містере Стейн, – мовив він, – щойно ви дуже тихо щось пробурмотіли. Коли я попросив повторити це, ви сказали, що це дурниці. Але, власне кажучи, я чув, що ви говорили. Міс Ів саме сказала, що жоден з нас не помітив, куди вона поклала діамант. Слова, які ви пробурмотіли, були «Я сумніваюся». Те, з чим ми зіткнулися, – можливість, що одна особа таки помітила і що та людина зараз у кімнаті. Я гадаю, що єдина чесна й достойна річ для кожного присутнього – піддатися обшуку. Діамант не міг покинути кімнату.

Коли сер Джордж грав роль старого англійського джентльмена, ніхто не міг би зіграти її краще. У його голосі звучали щирість і обурення.

– Трохи неприємно все це, – пригнічено сказав містер Поінтц.

– Це все моя провина, – схлипувала Ів. – Я не думала…

– Не хнюп носа, дитинко, – доброзичливо сказав містер Стейн. – Ніхто тебе не звинувачує.

Містер Лезерн мовив у своїй повільній педантичній манері:

– Так, звісно, я думаю, що пропозиція сера Джорджа дістане цілковиту згоду з нашого боку. Від мене так.

– Я згоден, – сказав Евен Ллевеллін.

Місіс Растінґтон глянула на леді Мерровей, яка на знак згоди легко кивнула. Вони удвох пішли за ширму, Ів, схлипуючи, пішла за ними.

У двері постукав офіціант, та йому сказали йти геть. П’ять хвилин потому восьмеро людей дивилися недовірливо одне на одного.

Вранішня Зоря зникла…

Еркюль Пуаро задумливо дивився на трагічне засмагле обличчя молодого чоловіка навпроти.

– Eh bien, [28] Добре ( фр .). – сказав він. – Що ви хочете від мене?

Еван Ллевеллін не вагався ні секунди. Його відповідь була наче блискавка:

– Правду.

Пуаро задумливо погладив свої чудові вуса.

– Ви впевнені в цьому, еге ж?

– Звісно, так.

– Я запитую, – сказав Пуаро, – тому що це стандартне запитання, ех… приходить багато людей. І коли я видаю їм правду, вони інколи зовсім не задоволені. Вони інколи розгублені, часом збентежені, а коли й повністю – о, так, згадав – ошелешені. Ну й слово! Слово, яке мене дуже тішить.

– Я хочу правди, – повторив Еван.

– Але, даруйте, то ж не ваш діамант украли, містере Ллевелліне. Ви прагнете найняти мене, щоб повернути власність когось іншого, і той хтось, здається, не надто доброзичливий до вас.

– Я турбуюся не про старого Поінтца.

Пуаро запитливо глянув на нього. Еван продовжував:

– Я прийшов до вас через репліку, яку, припускають, ви говорили. У мене така інформація.

– І що це була за репліка?

– Не винуватець має значення, а невинний. Це змусило мене відчути, що, може, є надія.

Пуаро злегка кивнув головою.

– А, так, починаю розуміти… Я починаю розуміти…

– Я невинний. Але якщо правда не виявиться, ніхто ніколи так не вважатиме.

Пуаро хвилину помовчав. Тоді тихо мовив:

– Ви цілком упевнені, що факти саме такі, як ви їх розповіли? Нічого не пропустили?

Еван хвилину подумав.

– Не думаю, що я щось упустив. Поінтц вийняв діамант і передав по колу. Це нещасне американське дитя приліпило його на свою смішну сумку, а коли вона показала сумку, діамант зник. Його не було ні на кому – навіть самого Поінтца обшукали (він на цьому наполіг), – і я присягаюся: діаманта в тій кімнаті не було. І ніхто не виходив із кімнати.

– Офіціанти? Метрдотель? – запропонував Пуаро.

Ллевеллін похитав головою.

– Вони вийшли до того, як дівчина почала вовтузитися з діамантом, і після того Поінтц замкнув двері, щоб вони там не тинялися. Ні, то хтось із нас.

– Справді, схоже на те, – сказав Пуаро. – Невелика проблемка.

– Та дурнувата вечірня газета! – гірко мовив Еван Ллевеллін. – Я зрозумів, що їм спало на думку, що це був єдиний спосіб…

– Повторіть мені це ще раз дуже детально.

– Усе було досить просто. Я відчинив вікно навстіж, свиснув чоловікові, кинув йому мідяка, а він жбурнув мені газету. І ось так, бачите, – єдиний можливий шлях, яким діамант міг покинути ту кімнату, – я кинув його спільнику, який чекав унизу на вулиці.