Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Вона відсунула стілець і залізла під стіл, щоб пошукати його. Сер Джордж праворуч від неї зігнувся також. У метушні скинули бокал зі столу. Стейн, Ллевеллін і місіс Растінґтон – усі допомагали в пошуках. Нарешті приєдналася леді Мерровей.

Тільки містер Поінтц не брав участі в дійстві. Він сидів на своєму місці, попиваючи вино та їдко посміхався.

– Ой-йой, – сказала Ів усе ще своїм награним тоном. – Як жахливо! Куди міг він закотитися? Я ніде не можу його знайти.

Один за одним усі, хто допомагав у пошуках, піднялися на ноги.

– Поінтце, він зник, – сказав сер Джордж, посміхаючись.

– Дуже гарно втілено, – мовив містер Поінтц, схвально киваючи. – З тебе вийде чудова акторка, Ів. Тепер запитання: ти його кудись заховала чи він у тебе?

– Обшукайте мене, – сказала драматично Ів.

Очі містера Поінтца відшукали велику ширму в кутку кімнати.

Він кивнув у той бік, а тоді глянув на леді Мерровей і місіс Растінґтон.

– Леді, чи не були б ви такі люб’язні…

– Чому ж, звісно, – посміхаючись, сказала леді Мерровей.

Обидві жінки піднялися.

Леді Мерровей мовила:

– Не переживайте, містере Поінтц. Ми гарненько її обшукаємо.

Вони втрьох пішли за ширму.

У кімнаті було спекотно. Еван Ллевеллін відчинив вікно навстіж. Проходив продавець газет.

Еван кинув йому монету, а чоловік жбурнув у вікно газету.

Ллевеллін розгорнув її.

– Ситуація в Угорщині не надто добра, – мовив він.

– Це місцева газета? – запитав сер Джордж. – Я цікавлюся конем, який мав бігти в Гелдоні сьогодні, – Нетті Бой.

– Лео, – сказав містер Поінтц. – Зачини двері. Ми ж не хочемо, щоб ті бісові офіціанти бігали сюди-туди, поки справа не завершиться.

– Нетті Бой виграв три до одного, – мовив Еван.

– Кляті непарні числа, – сказав сер Джордж.

– Здебільшого новини про регату, – продовжив Еван, зиркаючи понад газетою.

Троє молодих жінок вийшли з-за ширми.

– Навіть сліду немає, – сказала Мері Растінґтон.

– Можете мені повірити, із собою вона його не має, – мовила леді Мерровей.

Містер Поінтц подумав, що їй він готовий повірити. Її голос був похмурий, і він не сумнівався в тому, що обшук був ретельним.

– Скажи, Ів, ти його не проковтнула? – стурбовано запитав містер Лезерн. – Тому що, можливо, це для тебе добром не закінчиться.

– Я би побачив, якби вона це робила, – тихо сказав Лео Стейн. – Я наглядав за нею. Вона нічого не клала в рот.

– Я не змогла б проковтнути таку чудову річ, якби й хотіла, – сказала Ів.

Вона поставила руки в боки та глянула на містера Поінтца, запитавши:

– Що скажете, хазяїне?

– Стій, де стоїш, і не ворушись, – наказав джентльмен.

Спільно чоловіки познімали все зі столу й перевернули його догори ногами. Містер Поінтц оглянув кожен дюйм. Потім зупинив увагу на кріслі, де сиділа Ів, і на сусідніх.

Пошуки був дуже ретельні. Приєдналися решта четверо чоловіків, а також жінки. Ів Лезерн стояла під стіною біля ширми і задоволено сміялася.

За п’ять хвилин після того містер Поінтц, злегка застогнавши, підвівся з колін і сумно струсив пил зі штанів. Його колишня бадьорість дещо послабилася.

– Ів, – сказав він, – знімаю перед тобою капелюха. Ти найкраща серед крадіїв дорогоцінностей, які мені траплялися. Те, що ти зробила з цим каменем, вразило мене. Наскільки я розумію, він десь у кімнаті, якщо не на тобі. Я визнаю себе переможеним.

– Панчохи мої? – зажадала Ів.

– Твої, юна леді.

– Ів, дитино моя, де ти могла заховати його? – з цікавістю вимагала відповіді місіс Растінґтон.

Ів вистрибнула вперед.

– Я вам покажу. Ви всі просто будете сердиті на себе.

Вона перейшла до бокового столу, де були складені на купу речі з обіднього столу. Вона підняла свою маленьку чорну вечірню сумочку…

– Просто у вас перед очима. Просто…

Її веселий і переможний голос раптово обірвався.

– Ой! – сказала вона. – Ой …!

– Що трапилося, серденько? – сказав її батько.

Ів прошепотіла:

– Він зник! Він зник …

– Що це все означає? – запитав містер Поінтц, виступаючи вперед.

Ів стрімко обернулася до нього.

– Ось як це було. Ця моя сумка мала великий приклеєний камінь посередині застібки. Минулого вечора він відпав, і якраз, коли ви показували по колу діамант, я помітила, що той був практично такого ж розміру. І тому вночі я подумала: яка хороша ідея для пограбування – затиснути ваш діамант у ту застібку шматочком пластиліну. Я була впевнена, що ніхто ніколи не помітить цього. Це я й зробила сьогодні. Спершу я його кинула, потім полізла за ним із сумкою в руках, приліпила його в те місце шматочком пластиліну, який мала напоготові, поклала сумку на стіл, і далі вдавала, що шукаю діамант. Я думала, що це було б, як «Викрадений лист», знаєте: лежить на виду перед самими вашими носами, а схожий на штучний діамант. І це був хороший план: ніхто із вас не помітив.