Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Містере Поінтц? – промовила Ів, коли перед ними поставили тарілки з гарячою скумбрією, і офіціанти вийшли із зали.

– Так, юна леді?

– А ви маєте той великий діамант зараз тут? Той, що ви нам показували минулого вечора й говорили, що завжди носите із собою?

Містер Поінтц пирснув.

– Усе правильно. Мій талісман, як я його називаю. Так, я маю його із собою, усе гаразд.

– Я думаю, що це страшенно небезпечно. Хтось міг би поцупити його у вас у натовпі на ярмарку.

– Не думаю, – сказав містер Поінтц. – Я про це подбаю.

– Але могли б, – наполягала Ів. – У вас в Англії є гангстери, як і в нас, правда?

– Вони не дістануть Вранішню Зорю, – сказав містер Поінтц. – По-перше, він у спеціальній внутрішній кишені. І в будь-якому випадку старий Поінтц знає, що робить. Ніхто не збирається красти Вранішню Зорю.

Ів засміялася.

– Б’юся об заклад, я могла б її вкрасти.

– Б’юся об заклад, що ні, – моргнув їй у відповідь містер Поінтц.

– Змогла б. Я думала про це вчора перед сном – після того, як ви передали її кругом столу, щоб ми подивилися. Я придумала справді хитрий спосіб викрадення.

– І що то за спосіб?

Ів схилила голову набік, її світле волосся схвильовано погойдувалося.

– Я не скажу вам… зараз. Що ставите, що я не зможу?

Спогади про юність з’явилися в голові містера Поінтца.

– Півдюжини пар рукавичок, – мовив він.

– Рукавички! – з огидою вигукнула Ів. – Хто носить рукавички?

– Гаразд, ти носиш шовкові панчохи?

– Уже краще. Моя найкраща пара «пустила стрілку» сьогодні вранці.

– Тоді дуже добре. Півдюжини пар найкращих шовкових панчіх…

– Ого, – блаженно мовила Ів. – А вам?

– Ну, мені потрібен новий кисет для тютюну.

– Добре. Домовилися. Хоча ви не отримаєте кисет для тютюну. Тепер я скажу, що вам потрібно зробити. Ви мусите передати його по колу так, як минулого вечора…

Вона раптово замовкла, оскільки ввійшли два офіціанти, щоб забрати тарілки. Коли вони почали наступну страву з курки, містер Поінтц сказав:

– Запам’ятай, юна леді, якщо все відбудеться по-справжньому, я викличу поліцію, і тебе обшукають.

– Я не проти. Але вам не потрібно бути настільки реалістичним, і втягувати сюди поліцію. Леді Мерровей або місіс Растінґтон можуть мене обшукати, якщо ви наполягаєте.

– Ну, тоді домовилися, – сказав містер Поінтц. – Ким ти плануєш бути? Першокласною крадійкою коштовностей?

– Я могла би зробити це своєю професією, якщо це справді оплачується.

– Якщо втечеш із Вранішньою Зорею, то розбагатієш. Навіть якщо його повторно огранувати, той камінь вартував би понад тридцять тисяч фунтів.

– Оце так! – сказала вражена Ів. – Скільки це в доларах?

Леді Мерровей аж викрикнула.

– І ви носите такий камінь із собою? – докірливо сказала вона. – Тридцять тисяч фунтів!

Її затемнені вії затремтіли.

Місіс Растінґтон тихо мовила:

– Це багато грошей… Але й чари самого каменя… Він прекрасний.

– Просто шматок вуглецю, – сказав Еван Ллевеллін.

– Я завжди розумів, що складністю у викраденні дорогоцінностей є «збут», – мовив сер Джордж. – Посередник бере левову частку… Що таке?

– Ну ж бо, – збуджено сказала Ів. – Починаймо. Витягуйте діамант і повторіть те, що ви говорили минулого вечора.

Містер Лезерн глибоким меланхолічним голосом сказав:

– Я прошу вибачення за свою дитину. Вона добряче завелась.

– Досить, старий, – сказала Ів. – Починайте, містере Поінтц…

Посміхаючись, містер Поінтц понишпорив у внутрішній кишені. Він щось вийняв. Предмет лежав на долоні, виблискуючи на світлі.

Діамант…

Досить сухо містер Поінтц повторив те, що зміг пригадати зі своєї вчорашньої промови на «Веселій русалці».

– Мабуть, ви, леді та джентльмени, хотіли б глянути на нього? Це надзвичайно красивий камінь. Я називаю його Вранішня Зоря, він, до речі, мій талісман: ношу із собою повсюди. Хотіли б побачити його?

Він передав камінь леді Мерровей, яка, узявши його, захоплено вигукнула й передала діамант містеру Лезерну, котрий якось неприродно сказав: «Досить гарний. Так, досить гарний» – і, у свою чергу, передав його Ллевелліну.

У той момент увійшли офіціанти, і в процедурі відбулася невелика заминка. Коли вони знову пішли, Еван сказав: «Дуже гарний камінь» – і передав його Лео Стейну, який не переймався коментуванням, а швидко передав Ів.

– Навдивовижу чудовий! – вигукнула Ів надто враженим голосом.

– Ой! – раптом злякано вигукнула вона, коли він вислизнув із її руки. – Я його впустила.