Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Дуже доречно втрутившись у ці думки, Елізабет устромила голову з-за дверей і повідомила, що тут містер Гопкінсон, який хоче його бачити.

«Давно пора», – подумав Чарльз. Придушивши бажання присвиснути, він надав обличчю відповідної серйозності та попрямував у бібліотеку. Там він привітався з педантичним старим чоловіком, який понад чверть століття був консультантом з правових питань покійної місіс Гартер.

На запрошення Чарльза адвокат присів і, сухо кашлянувши, перейшов до ділових справ.

– Я не зовсім зрозумів ваш лист мені, містере Ріджвей. Схоже, що у вас склалося враження, що останній заповіт місіс Гартер зберігається у нас?

Чарльз витріщився на нього.

– Ну звісно, моя тітка говорила те саме.

– О! Саме так, саме так. Він був у нас на зберіганні.

– Був?

– Саме так я й сказав. Місіс Гартер написала нам, просячи, щоб його надіслали їй минулого вівторка.

Неспокійне відчуття накотило на Чарльза. Віддалено він відчув неприємності.

– Без сумніву, він виявиться серед її паперів, – плавно продовжив адвокат.

Чарльз нічого не промовив. Він боявся ляпнути щось зайве. Хлопець уже досить уважно переглянув папери тітки, так добре, що був цілком упевнений, що серед них немає ніякого заповіту. За хвилину-другу, коли він опанував себе, то сказав це. Власний голос здавався йому неприродним, і було відчуття, наче на нього вилили відро холодної води.

– Хтось переглядав її особисті речі? – запитав адвокат.

Чарльз підтвердив, що це зробила служниця тітки, Елізабет. На прохання містера Гопкінсона послали за Елізабет. Вона прийшла швидко, сувора й чесна, відповіла на всі поставлені їй запитання.

Вона переглянула весь одяг і особисті речі хазяйки. Так, вона цілком упевнена в тому, що серед них не було ніяких юридичних документів, зокрема заповіту. Служниця знала, що то за заповіт – її хазяйка тримала його в руці того ранку, у день своєї смерті.

– Ви впевнені в цьому? – різко запитав адвокат.

– Так, сер, вона мені це говорила та змусила мене взяти п’ятдесят фунтів готівкою. Заповіт був у довгому блакитному конверті.

– Цілком правильно, – сказав містер Гопкінсон.

– Тепер я пригадую, – продовжила Елізабет, – той же блакитний конверт лежав уранці потому, але порожній. Я поклала його на письмовий стіл.

– Пригадую, що я теж його там бачив, – сказав Чарльз.

Він піднявся й підійшов до письмового столу. За якусь мить повернувся з конвертом у руці, який подав містеру Гопкінсону. Останній оглянув його й кивнув головою.

– Це той конверт, у якому я відправив заповіт минулого вівторка.

Обидва чоловіки втупилися в Елізабет.

– Ще щось, сер? – з повагою запитала вона.

– Не зараз, дякую.

Елізабет попрямувала до дверей.

– Одну хвилинку, – сказав адвокат. – Чи горів того вечора вогонь у каміні?

– Так, сер, там завжди горів вогонь.

– Дякую, цього достатньо.

Елізабет вийшла. Чарльз нахилився вперед, поклавши тремтливу руку на стіл.

– Що ви думаєте? До чого ви ведете?

Містер Гопкінсон похитав головою.

– Ми повинні все ще сподіватися, що заповіт знайдеться. Якщо ні…

– А якщо ні?

– Боюсь, є лише один можливий висновок. Ваша тітка послала по заповіт з метою його знищити. Не бажаючи, щоб Елізабет при цьому втратила, вона дала їй суму спадщини готівкою.

– Але чому? – дико закричав Чарльз. – Чому?

Містер Гопкінсон кашлянув. Сухий кашель.

– У вас не було ніякого… е… непорозуміння з тіткою, містере Ріджвей? – тихо запитав він.

Чарльз роззявив рота.

– Ні, справді, – гаряче вигукнув він. – У нас були найдобріші, найприязніші стосунки аж до самого кінця.

– Ага! – сказав містер Гопкінсон, не дивлячись на нього.

До шокованого Чарльза дійшло, що адвокат йому не вірить. Хто знає, що міг почути цей старий сухий пень? Плітки про діяння Чарльза могли дійти й до нього. І він, звісно, подумав, що ці ж плітки дійшли до місіс Гартер і тітка з племінником посперечалися з цього приводу.

Але це було не так! Чарльз прожив один із найболісніших моментів у своєму житті. Його обману вірили. А тепер, коли він говорив правду, вірити відмовлялися? Іронія долі!

Звичайно, його тітка ніколи б не спалила заповіту! Звісно ж…

Його думки раптом на щось наткнулися. Що це за картина стала перед його очима? Стара леді притискає руку до серця… щось упускає… аркуш паперу… падає на червоногарячі вуглини…

Обличчя Чарльза стало змертвіло-блідим. Він почув, як хрипкий голос – його власний – запитує: