Агата Кристи - Смерть на Нілі

Полковник озвався:

– Він не пішов в інший бік. Фанторп і Ферґюсон сиділи на прогулянковій палубі, вони б його бачили.

Пуаро відповів:

– А містер Аллертон зустрів би його, якби той ішов до корми.

Рейс показав на револьвер.

– Тільки уявіть, ми бачили його не так давно. Однак необхідно переконатися.

Він постукав у двері каюти Пеннінґтона. Відповіді не було. Каюта була пуста. Рейс підійшов до правої шухляди комода й висунув її. Револьвер зник.

– Питання вирішене, – відказав Рейс. – Що ж, а де сам Пеннінґтон?

Чоловіки знову вийшли на палубу. До групи приєдналася місіс Аллертон. Пуаро швидко підійшов до неї.

– Мадам, заберіть міс Оттерборн із собою та пригляньте за нею. Її маму, – він поглядом зустрівся з Рейсом, і той кивнув, – убили.

Поспішно з’явився доктор Бесснер.

– Gott im Himmel ! Що тут знову?

Йому звільнили дорогу. Рейс вказав на каюту. Лікар увійшов досередини.

– Знайдіть Пеннінґтона , – сказав полковник. – На тому револьвері є відбитки пальців?

– Жодного, – відповів Пуаро.

Вони знайшли Пеннінґтона палубою нижче. Він сидів у невеликій вітальні й писав листи.

– Якісь новини? – запитав юрист, піднявши красиве, чисто виголене обличчя.

– Хіба ви не чули пострілу?

– Коли ви про це згадали, я зрозумів, що чув якийсь вибух. Але я ніколи б не подумав… Когось застрелили?

– Місіс Оттерборн.

– Місіс Оттерборн? – Пеннінґтон здавався приголомшеним. – Ви мене дивуєте. Місіс Оттерборн, – він похитав головою. – Я собі цього взагалі не уявляю! – чоловік знизив голос і продовжив: – Мені спало на думку, що в нас на борту маніяк-убивця. Нам слід організувати систему захисту.

– Містере Пеннінґтон, – сказав Рейс, – як довго ви в цій кімнаті?

– О, дайте подумати, – містер Пеннінґтон легенько потер підборіддя. – Хвилин двадцять, десь так.

– І ви з неї не виходили?

– Та ні, звісно ні.

Він допитливо поглянув на двох чоловіків.

– Бачите, містере Пеннінґтон, – пояснив Рейс, – місіс Оттерборн застрелили з вашого револьвера.

Містер Пеннінґтон був шокований. Він заледве міг у це повірити.

– Ну, джентльмени, – сказав він, – це дуже серйозна справа. Справді дуже серйозна.

– Надзвичайно серйозна для вас, містере Пеннінґтон.

– Для мене? – брови юриста піднялися від переляканого подиву. – Але ж, вельмишановний сер, я спокійно сидів тут і писав, коли здійснили той постріл.

– Ви маєте свідка, щоб це підтвердити?

Пеннінґтон похитав головою.

– Та ні, не думаю. Але, без сумніву, я не міг вийти на верхню палубу, застрелити цю бідну жінку (зрештою, навіщо мені в неї стріляти?) і спуститися назад так, щоб мене ніхто не побачив. У цей час на прогулянковій палубі завжди багато людей.

– А як поясните, що стріляли з вашого револьвера?

– Ну, боюсь, у цьому можна звинуватити мене. Ще на початку нашої подорожі пароплавом якось увечері в салоні зайшла мова про вогнепальну зброю, і я тоді зауважив, що завжди беру револьвер із собою в подорож.

– Хто там був?

– Точно й не згадаю. Майже всі, думаю. У всякому разі – чималий натовп.

Пеннінґтон злегка похитав головою.

– Ну, так, – продовжив юрист. – Мене напевно в цьому можна звинуватити. Та спершу Ліннет, потім служниця Ліннет, а тепер місіс Оттерборн. Здається, для вбивства немає жодних причин.

– Була причина, – заперечив Рейс.

– Була?

– Так. Місіс Оттерборн саме мала намір розповісти нам, що бачила якусь особу, котра заходила в каюту Луїзи. Але до того, як вона змогла назвати цю людину, її застрелили.

Ендрю Пеннінґтон приклав красиву шовкову хустинку до чола.

– Усе це жахливо, – пробурмотів він.

– Мсьє Пеннінґтон, я хотів би обговорити з вами деякі моменти. Зайдете в мою каюту через півгодини? – попросив Пуаро.

– Із задоволенням.

Хоча Пеннінґтон аж ніяк не мав задоволеного вигляду. Рейс і Пуаро переглянулися й швидко вийшли з вітальні.

– Хитрий старий диявол, – сказав Рейс, – але боїться. Еге ж?

Пуаро кивнув.

– Так, не надто він щасливий, наш мсьє Пеннінґтон.

Коли вони знову дістались прогулянкової палуби, з каюти вийшла місіс Аллертон і, побачивши детектива, настирливо покликала його до себе.

– Мадам?

– Та бідолашна дитина! Скажіть, мсьє Пуаро, чи є десь двомісна каюта, щоб я розділила її з Розалі? Їй не слід повертатися в ту, де вона жила з матір’ю, а моя лише на одну особу.

– Це можна влаштувати, мадам. Дуже люб’язно з вашого боку.