Агата Кристи - Пуаро веде слідство

– Кребтрі-Менор, що його я назвала маєтком, насправді лише стара ферма. Дядько дуже любив господарювати на землі й цікавився новітніми експериментальними методами ведення господарства. І хоча до мене він ставився добре, але мав дуже специфічні ідеї про те, як треба виховувати дівчат. Сам він освіти не мав, хоч і був дуже діловитим та практичним, а тому до «книжкових знань», як він їх називав, виявляв зверхність. І був проти того, щоб дівчата ходили в школу. На його думку, вони мали вміти порядкувати в домі, давати лад худобі, вести господарство й триматись якнайдалі від книжок. Він і мене хотів так виховати, хоч я була дуже проти. Я відверто бунтувала. Знала, що маю гострий розум й абсолютно позбавлена хисту до хатніх справ. Ми з дядьком часто сварилися на цю тему, бо хоча по-справжньому одне одного любили, мали сильні характери і гнули власну лінію. Мені пощастило здобути стипендію на навчання, і до якогось моменту я давала собі раду сама. Проблеми почалися тоді, коли я вирішила їхати навчатися в Ґертон-коледжі 90 90 Ґертон-коледж – це перший коледж для жінок у складі Кембриджського університету, заснований 1869 року. . У мене було трохи грошей – спадок від матері – і я мала твердий намір розвинути талант, яким наділив мене Бог. Тоді ми з дядьком поговорили востаннє. Суперечка була довга, і дядько виклав мені все чітко і ясно: спадкоємців у нього, крім мене, не було, і він хотів залишити все мені (а як я вже казала, чоловік він був дуже багатий). Проте він поставив одну умову: «покинути всі дурниці», інакше я не отримаю нічого. Я говорила ввічливо, але твердо. Сказала, що завжди його ніжно любитиму, але мушу торувати власний шлях. На цьому ми розійшлися. «Ти дуже вже цінуєш свій розум, дівчинко моя, – такі були його останні слова. – Я твоїх «книжкових знань» не маю, але радо б із тобою позмагався. Що ж, поживемо-побачимо».

– Це було дев’ять років тому. Відтоді я час від часу навідувала його, і нам завжди було добре разом. Але кожен із нас так і залишився при своїй думці. Дядько був байдужий до того, що я вступила в коледж, потім здобула ступінь бакалавра комерції. Останні три роки він хворів, а місяць тому помер.

– І от я нарешті дійшла до мети свого візиту до вас. Дядько залишив дуже незвичайний заповіт. За його умовою, маєток «Кребтрі-Менор» і навколишні землі переходять у моє розпорядження на рік після дядькової смерті, «і за цей рік моя тямовита племінниця має довести власний розум», – ці слова написано в заповіті. Наприкінці цього періоду, «коли стане очевидно, що я розумніший за неї», будинок і весь чималий дядьків спадок має перейти до різних благодійних організацій.

– Мабуть, це для вас справжній удар, мадмуазель, адже ви єдина родичка містера Марша.

– Я не нарікаю. Дядько Ендрю чесно мене попередив, і я обрала власний шлях. Оскільки я не захотіла виконувати його волю, він мав повне право віддавати свої гроші кому забажає.

– Цей заповіт було підписано нотаріусом?

– Ні, його було складено на спеціальному бланку й завірено чоловіком і дружиною – вони жили в маєтку мого дядька й допомагали йому господарювати.

– То, може, такий заповіт можна скасувати?

– Я навіть намагатися не буду.

– Отже, ви сприймаєте його як виклик від дядька?

– Саме так.

– Звичайно, можна й так його зрозуміти, – задумливо сказав Пуаро. – Десь у старому будинку ваш дядько заховав гроші або, можливо, другий заповіт, і дав вам рік на те, щоб ви довели, що зможете знайти їх.

– Думаю, так усе й було, мосьє Пуаро. І я віддаю шану вашому розумові, сподіваючись, що він виявиться гострішим за мій.

– О, о! Це дуже люб’язно. Мої сірі клітинки всі до ваших послуг. Ви самі ще нічого не шукали?

– Тільки поверхово. Але, знаючи неабиякі здібності мого дядька, я впевнена, що завдання буде нелегке.

– Маєте із собою заповіт або його копію?

Міс Марш подала документ. Пуаро пробіг його очима, киваючи сам до себе.

– Написаний три роки тому. Датований двадцять п’ятим березня, і навіть час вказано: 11 : 00. Це наводить на роздуми і звужує поле пошуку. Точно має бути ще один заповіт, який треба знайти, бо якщо його написано бодай на півгодини пізніше, він матиме силу більшу за цей. Eh bien , мадмуазель, ваша проблема надзвичайно цікава й оригінальна. Із величезним задоволенням спробую її розв’язати. Хай навіть ваш дядько був чоловік дуже здібний, його сірі клітинки навряд чи могли перевершити клітинки Еркюля Пуаро!

(О, який же марнославний цей мій маленький друг!)