Агата Кристи - Пуаро веде слідство

– Замовлення було на страви з нашого меню, на трьох, – розказав він. – Суп-жульєн, філе по-нормандськи, смажена яловичина й рисове суфле. Коли? Десь о восьмій, думаю. Ні, тарілки й ложки-виделки вже помили, на жаль. Ви, мабуть, хотіли зняти відбитки пальців?

– Не зовсім, – таємниче усміхнувся Пуаро. – Мене більше цікавить апетит графа Фоскатіні. Чи скуштував він усі страви?

– Так. Утім, не можу точно сказати, скільки чого він з’їв. Тарілки були брудні, але порожні – лишилося тільки суфле, і то чимало.

– Ага! – сказав Пуаро. Здавалося, він був задоволений.

Коли ми знову спустилися в квартиру, він тихо сказав: – Ми точно маємо справу з людиною, яка використовувала метод.

– Ви маєте на увазі вбивцю чи графа Фоскатіні?

– Останній надзвичайно любив порядок. Після того, як він покликав на допомогу й оголосив про власний близький кінець, цей джентльмен акуратно поклав слухавку.

Я витріщився на Пуаро. Після цих його слів і недавніх запитань у мене виникла несподівана ідея.

– Ви підозрюєте, що його отруїли? – видихнув я. – Удар по голові був спробою замести сліди.

Пуаро тільки усміхнувся.

Зайшовши у квартиру, ми побачили місцевого інспектора поліції з двома констеблями. Той хотів уже нас вигнати, але коли Пуаро назвався другом інспектора Джеппа зі Скотленд-Ярду, нам милостиво дозволили залишитися. На наше щастя, бо за п’ять хвилин після нас у квартиру забіг схвильований чоловік середнього віку. Він був убитий горем.

Це був Ґрейвз, лакей покійного графа Фоскатіні. І він повідав нам неймовірну історію.

Минулого ранку прибули двоє джентльменів, які хотіли відвідати хазяїна. Це були італійці, і старший, на вигляд років сорока, назвався сеньйором Асканіо. Молодший був парубок років двадцяти чотирьох, дуже ошатно вдягнений.

Граф Фоскатіні, вочевидь, чекав на їхній прихід, тому негайно послав Ґрейвза виконати якесь доручення. Тут наш співрозмовник затнувся і трохи повагався, але зрештою зізнався, що не одразу виконав графове прохання, а, зацікавившись, трохи затримався за дверима й почув уривок розмови.

Утім, говорили так тихо, що йому вдалося почути значно менше, ніж він розраховував. Зрозуміло було тільки, що обговорюють якісь грошові справи і що лунають погрози. Звучало все зовсім не по-дружньому. Зрештою граф Фоскатіні заговорив голосніше, і лакей чітко почув такі слова:

«Більше в мене немає часу на суперечки, джентльмени. Якщо ви погодитеся прийти до мене на вечерю завтра о восьмій, ми продовжимо розмову».

Боячись, що його застануть за підслуховуванням, Ґрейвз поспішив виконати графове доручення. Сьогодні ввечері двоє джентльменів прийшли рівно о восьмій. За вечерею говорили про різне: про політику, погоду і театр. Коли Ґрейвз поставив на стіл портвейн і приніс каву, хазяїн сказав йому, щоб він ішов відпочивати: сьогодні ввечері його послуги більше не знадобляться.

– Граф поводився так завжди, коли приймав гостей? – запитав інспектор.

– Ні, сер, не так. Саме тому я й подумав, що справи за столом будуть обговорюватися дуже незвичайні.

На цьому Ґрейвзова розповідь закінчилася. Він пішов близько пів на дев’яту, зустрівся з другом і подався із ним у мюзик-хол «Метрополітен» на вулиці Еджвер-Роуд.

Ніхто так і не бачив, як пішли ті двоє джентльменів, але час убивства було встановлено доволі точно – 8 : 47. Рука Фоскатіні скинула з письмового столу маленького годинника, який тої ж миті зупинився. Час приблизно збігався з часом телефонного дзвінка, який так налякав міс Райдер.

Поліцейський лікар оглянув тіло, і воно тепер лежало на канапі. Уперше я побачив обличчя: довгобразе, з довгим носом, викоханими чорними вусами й повними червоними губами, з-за яких виднілися сліпучо білі зуби. Неприємне лице.

– Що ж, – сказав інспектор, згортаючи блокнот, – здається, все зрозуміло. Тепер залишилося небагато: впіймати сеньйора Асканіо. У кишені в померлого чоловіка не лежить часом записана його адреса?

Як і казав Пуаро, покійний Фоскатіні був чоловік порядку. У нього знайшли аркуш із акуратним записом: «Сеньйор Паоло Асканіо, готель “Ґросвенор”».

Інспектор засів за телефон, а за хвилю повернувся до нас із тріумфальною усмішкою.

– Якраз вчасно. Наш любий джентльмен саме вийшов із готелю, щоб устигнути на паром до континенту. Що ж, панове, думаю, нам немає сенсу тут більше лишатися. Погана справа, але зрозуміла. Італійська вендетта!

Отже, нас було делікатно випроваджено. Коли ми спускалися, доктор Гокер аж тремтів від захвату.