Агата Кристи - Пуаро веде слідство

– Pardon , як саме ви заплатили йому?

– Італійськими грошима малого номіналу. Я одразу видав усю суму, а він віддав документи. Більше я його не бачив.

– Чому ви не розказали цього, коли вас арештували?

– Ситуація була дуже делікатна, тож я вирішив заперечувати, що взагалі знаю цього чоловіка.

– А що ви скажете про події наступного вечора?

– Думаю, хтось спеціально скористався моїм іменем. Мабуть, грошей у квартирі не знайшли?

Пуаро подивився на нього й похитав головою.

– Дивно, – сказав він. – В усіх нас є маленькі сірі клітинки. А так мало людей вміє ними користуватися. Гарного вам дня, сеньоре Асканіо. Я вам вірю. Історія така, як я собі й думав. Просто треба було переконатися.

Провівши нашого гостя, Пуаро повернувся у крісло й усміхнувся до мене.

– Послухаймо, що про цю справу скаже капітан Гастінґс.

– Ну, думаю, Асканіо має рацію – хтось його підставив.

– Ніколи, ніколи ви не користуєтеся мозком, що його добрий Бог вклав у вашу голову. Пригадайте, які слова я пробурмотів того вечора, коли ми йшли з квартири. Я звернув увагу, що портьєри не були зсунуті. Тепер червень. О восьмій іще світло. Темніти починає після пів на дев’яту. Ça vous dit quelque chose? 89 89 Це про щось вам говорить? ( фр. ) Мені здається, ви все ж колись зрозумієте, до чого я хилю. Продовжимо. Кава була, як я вже сказав, дуже чорна. Зуби графа Фоскатіні були дуже білі. Кава фарбує зуби. Тому можемо зробити висновок, що граф Фоскатіні кави не пив. А проте вона була в усіх трьох чашках. Чому б то комусь удавати, що граф пив каву, якщо він її не пив?

Я похитав головою, геть збитий з пантелику.

– Ну ж бо, я допоможу вам. Які в нас є докази, що Асканіо та його друг або двоє чоловіків, які їх вдавали, побували в квартирі знову? Ніхто не бачив, як вони заходили, ніхто не бачив, як вони виходили. У нас є свідчення одного чоловіка, а також власника предметів, які не можуть говорити.

– Ви хочете сказати…

– Я хочу сказати, що тарілки, ложки й виделки – просто посуд. О, це був геніальний задум! Ґрейвз – злодій і негідник, але як методично він діяв! Почув уривок розмови, достатній для того, щоб зрозуміти, що Асканіо буде важко захищатися, якщо його підставити. Наступного вечора, десь о восьмій, сказав хазяїнові, що того просять до телефону. Фоскатіні сідає, простягає руку до апарату, і тут Ґрейвз вдаряє його ззаду мармуровою статуеткою. Тоді швиденько дзвонить: вечерю на трьох! Їжу подають, він накриває на стіл, забруднює тарілки, виделки, ножі… Але їжі теж треба позбутися. Цей чоловік не просто розумний, він ще й має чудовий апетит! Утім, після трьох порцій м’яса рисове суфле йому вже просто не лізе. Він навіть викурив дві цигарки й сигару, щоб картина була більш правдоподібна. О, він зробив усе дуже ретельно! Потім перевів стрілки годинника на 8 : 47, зупинив його й розбив. Єдине, на що не звернув увагу цей чоловік, – портьєри. А якби вечеряли по-справжньому, портьєри негайно зсунули б, щойно стемніло. Потім він виходить, сказавши про гостей ліфтерові. Біжить до телефонної будки і дзвонить лікареві якомога ближче до 8 : 47, імітуючи голос хазяїна, який помирає. Це була така чудова ідея, що ніхто навіть не здогадався перевірити, чи хтось телефонував у цей час із квартири 11.

– Крім Еркюля Пуаро, мабуть? – саркастично зауважив я.

– Навіть Еркюль Пуаро, – з усмішкою зізнався мій друг. – Саме зараз хочу перевірити. Спершу хотів розказати вам свою теорію. Але побачите, я не помилився, і тоді Джепп, якому я вже дав вказівку, зможе арештувати шановного Ґрейвза. Цікаво, скільки грошей він уже встиг витратити.

Пуаро таки не помилився. Він ніколи не помиляється, ніколи!

Проблема, з якою до нас звернулася міс Вайолет Марш, приємно урізноманітнила нашу рутинну роботу. Пуаро отримав коротеньку ділову записку від леді, яка пропонувала зустрітися, і запросив її прийти завтра об одинадцятій.

Леді прийшла вчасно. Це була висока і вродлива молода жінка, вдягнена просто, але зі смаком. Трималася вона спокійно й упевнено, і я подумав, що ця пані досягне в житті неабияких успіхів. Утім, я не прихильник емансипованих жінок, тому попри її вроду не відчув прихильності до нашої відвідувачки.

– Моя проблема не зовсім звичайна, мосьє Пуаро, – сказала міс Марш, сівши на запропонований їй стілець, – тому я хотіла б розповісти всю історію від самого початку.

– Якщо ваша ласка, мадмуазель.

– Я сирота. Мій батько був одним із двох синів девонширського фермера. Господарство було небагате, і старший син, Ендрю, емігрував в Австралію. Там він обжився, почав торгувати землею й розбагатів. Натомість молодший син, Роджер (мій батько), не любив сільське господарство. Він якось здобув освіту і влаштувався службовцем на невелику фірму. Моя мати походила теж із небагатої родини: вона була дочкою бідного актора. Батько помер, коли мені було шість, а через вісім років мати теж лягла в могилу. У мене залишився єдиний родич – дядько Ендрю, який тоді саме вернувся з Австралії й купив тут невеликий маєток, «Кребтрі-Менор», недалеко від того місця, де народився. Він проявив неймовірну доброту до дитини покійного брата, взяв мене жити до себе і ставився, як до власної доньки.