Дік Френсіс - Фаворит

Я вийняв чемодан із машини, й ми пішли назад. Кет запитала:

— Чому ви не призналися тітоньці, що ви жокей-аматор, що ви багатий і таке інше?

— А ви чому їм раніше не розповіли?

Вона зніяковіла.

— Тому… тому, що я…

Їй не вистачало мужності зізнатися, та я знав це сам.

— Через Дена?

— Так.

— Що ж, ви вчинили правильно, — відповів я спокійно. — За це ви й подобаєтесь мені. — Я поцілував її в щічку. Кет заспокоїлась і побігла.

Після обіду, за яким тітонька Деб не промовила й трьох слів, я дістав дозвіл повезти Кет у неділю кататися.

Вранці тітонька Деб поїхала до церкви, ми з Кет її супроводжували; туди була добра миля, й Калбертстон одвіз нас на вичищеному до блиску «даймлері». За наказом тітоньки я сів поряд з водієм, а вони з Кет — на задньому сидінні.

Поки ми стояли обіч, чекаючи тітоньку, Кет пояснила, що дядечко ніколи не ходить до церкви.

— Він більшу частину свого часу проводить у кабінеті. Це маленька кімната поряд з тою, де ми снідали. Там він цілими днями розмовляє по телефону або пише свій трактат про червоношкірих індійців чи щось там таке й виходить звідти, тільки коли кличуть обідати або як щось трапиться особливе.

— Тітоньці Деб, мабуть, нудно, — мовив я, милуючись, як березневе сонце вимальовує її чудовий ротик і розкрашує багрянцем довгі вії.

— Раз у тиждень він возить її до Лондона. Там вона робить собі зачіску, гортає журнали в Британському музеї, потім вони обідають у Ріца чи в кав'ярні й прямують на денний концерт або на виставку. Досить розпусна програма, чи не так? — закінчила вона сліпучою посмішкою.

Після обіду дядечко Джордж запросив мене до свого кабінету оглянути його так звані «трофеї».

То була ціла колекція речей, що належали «диким» племенам. На мій погляд, вона могла б стати окрасою невеликого музею.

Зброя, коштовності, глиняний посуд, атрибути релігійних обрядів мали свої написи та були розташовані на полицях у скляних ящичках, що займали цілих три стіни. Я розглядав речі з Центральної Африки, Полінезійських островів, Нової Зеландії. Інтереси дядечка Джорджа охоплювали весь світ.

— Протягом певного часу я вивчаю один якийсь народ, — пояснив він. — Це не дає мені байдикувати відтоді як вийшов у відставку, до того ж я дізнаюсь багато цікавого. Чули ви, приміром, коли-небудь, що на островах Фіджі чоловіки відгодовували жінок, як худобу, а потім з’їдали?..

Очі його заблищали, і в мене з'явилася підозра, що насолода, яку він мав од вивчення первісних племен, крилася саме в їхній варварській жорстокості.

Я запитав:

— А який народ ви зараз вивчаєте? Кет говорила щось про червоношкірих…

Здавалось, йому приємно, що я виявляю схильність до його хобі.

— Так, я пишу огляд народностей, що заселяли колись Америку, і північноамериканські індійці були останнім предметом моїх занять. Ось їхня шафа.

Він повів мене у віддалений куток. Колекція пір'я, намиста, ножів і стріл дуже нагадувала реквізит «вестернів», хоч я не сумнівався, що все то справжнє. А в центрі звисав пучок волосся з висохлим шматочком шкіри. Внизу ярлик: «Скальп».

Я обернувся й спіймав очі дядечка Джорджа, що сяяли зловтіхою. Він шаснув ними по полицях.

— Так, так, це справжній, — урочисто пояснив. — Йому майже сто років.

— Цікаво, — стримано відказав я.

— Я віддав вивченню північноамериканських індійців добрий рік, адже серед них так багато племен. Та зараз я взявся за Центральну Америку. Потім займуся Південною. Інки, фуеги і так далі. Я, звичайно, не вчений, не буваю в експедиціях, проте не раз виступав на шпальтах періодичних видань. Ось зараз пишу для «Великого хлопчачого тижневика». — Щоки-пампушки тремтіли од беззвучного сміху, ніби то були неабиякі дотепи. Потім губи видовжилися, рожеві зморшки застигли, ї він почовгав до дверей.

Я поспішив за ним і зупинився біля великого письмового столу, різьбленого з мореного дуба, на якому, окрім двох телефонів й срібного приладдя, лежали картонні теки з блідо-голубими наклейками й написами: «Арафо», «Чероккі», «Сіу», «Навахо», «Могаук».

Обіч лежала течка з позначкою: «Майя». Я простягнув до неї руку, бо ніколи не чув такого племені, та пухке ручисько дядечка Джорджа випередило мене.

— Я ще тільки почав збирати відомості про цей народ, — вибачився він, — і тут нема чого дивитись.

— Я ніколи не чув про них.

— Це індійці Центральної, а не Північної Америки, — люб'язно пояснив він. — Вони були чудові астрономи й математики. Дуже освічені. Я захоплююсь ними! Вони відкрили пружність каучуку й робили з нього м’ячі за багато століть до того, як він з'явився в Європі. Зараз я вивчаю їхні війни: хочу дізнатися, що вони робили з полоненими. Деякі фрески зображують цих нещасних у позі, що нагадує благаючих пощади. — Його очі втупилися в мої. — Може, допоможете мені систематизувати ці відомості?