Я зняв сідло й, полишивши місіс Мервін приймати поздоровлення, попхався до вагарні. Сів на ваги, був визнаний «у нормі» й, зайшовши до роздягальні, поклав свої речі на лаву.
Клем, гардеробник, що наглядав за ними, підійшов. То був маленький, аж надто чистий, акуратний дідок з побитим вітром лицем і руками, на яких жили понапиналися, ніби цупко натягнуті струни.
Він підняв моє сідло й ніжно погладив його. Я подумав, що це вже стало в нього звичкою. Адже гладив, як інший пестив би щічку гарненької дівчини, насолоджуючись тонким оксамитом шкіри.
— Добре скакали, сер, — мовив він, але вигляд мав не дуже радісний.
Я не хотів чути будь-яких поздоровлень, тому твердо сказав:
— Мусив виграти Адмірал.
— Він упав? — стурбовано поцікавився Клем.
— Так. — Я ніяк не міг збагнути чому, скільки не думав.
— Майор Девідсон цілий, сер? — Я знав, що він обслуговує також Білла, вважаючи його просто божеством.
— Не знаю… — Хоч лука сідла садонула його прямо в живіт, обтяжена вагою коня, що впав на нього. «Які-то шанси у бідолахи?» — подумав я.
Накинув хутряну куртку й поспішив на пункт швидкої допомоги. Дружина Білла Сцілла стояла під замкненими дверима. Бліда, ледве стримуючи тремтіння, вона з усіх сил намагалася не виказувати страху. Її маленьку струнку постать облягало червоне плаття, а на хмарці попелястих кучерів красувалася норкова шапочка. Адже зодягалася на свято, а не на смуток.
— Аллане, — зітхнула, побачивши мене. — Лікарі оглядають його й просили зачекати. Як ти думаєш, йому погано? — звернула вона на мене благальний погляд, та що я міг їй казати? Тільки обняв за плечі.
Сцілла спитала, чи бачив я, як він падав. Я відказав, що Білл ударився головою і, очевидячки, дістав струс мозку.
Двері розчинились, і вийшов високий стрункий чоловік. То був лікар.
— Ви місіс Девідсон? — запитав.
Сцілла кивнула.
— Боюсь, що вашого чоловіка доведеться одвезти в лікарню. Було б необачливо пускати його додому, не зробивши рентгенівського знімка.
Він підбадьорливо всміхнувся, і я відчув, як Сцілла дещо заспокоїлась.
— Можна мені бачити його? — спитала.
Лікар повагався.
— Можна, — сказав нарешті, — хоч він ще не зовсім опритомнів. Трохи вдарився… Головою… Отож небажано його турбувати.
Коли я рушив слідом за Сціллою, лікар зупинив мене, поклавши руку на плече.
— Ви містер Йорк, еге ж? — запитав. Ще позавчора він давав мені звільнення, бо я трохи був перебрав.
— Так.
— Ви добре знаєте їх?
— Атож. Я здебільшого мешкаю в них.
Він стиснув губи.
— Справа кепська. Головне — не струс, у нього все перечавлено всередині… Внутрішній крововилив… Я дзвонив у лікарню, щоб там готувалися до операції.
Тим часом під'їхала «швидка». Вона посунула до нас заднім ходом. З неї вискочили санітари, одчинили дверцята, витягли ноші й метнулися до медпункту. Лікар пішов за ними. Та ось вони знову з явилися, несучи Білла. Сцілла, похитуючись, ступала слідом, на обличчі в неї застигла тривога.
Завжди таке рішуче, жваве й засмагле лице Білла зараз було непорушне, синювато-бліде, вкрите дрібненькими росинками поту. Він мляво дихав відкритим ротом, а руки неспокійно бгали ковдру. На ньому досі була яскрава жокейська куртка, і від цього ставало моторошно.
Сцілла мовила:
— Я їду з ним. А ти зможеш приїхати до лікарні?
— Мушу зробити ще один заїзд. Та ти не хвилюйся, все буде гаразд. — Хоч сам я не вірив цьому. I вона — теж.
Коли карета від'їхала, я повз вагарню, через парк вийшов до річки. Темза, набухла од талого снігу, рудувато-сіра од пінявих баранців, вибігала з туману на сто ярдів праворуч од мене, бурунилась на вигині, де я стояв, і знову пірнала в туман. Імла й непевність ждали її попереду. Як і мене…
Адже у випадку з Біллом щось таки не так.
У Булавайо, де я вчився в школі, математик витрачав безліч годин — я вважав, що аж надто багато, — навчаючи нас робити висновки з найменшої кількості даних. Дедуктивний метод — своє хобі — він переніс на предмет, і нам легко вдавалося од питань алгебри або геометрії одволікати його та переводити на хитрощі Шерлока Холмса. Він виховував клас за класом, де хлопці виявляли гостру спостережливість, помічаючи, як стираються носки черевиків у поденниць або вікаріїв та які мозолі у арфістів. До того ж школа славилась успіхами в математиці.
Отже, за тисячі миль од Булавайо, через сім років після виходу із розпеченої сонцем класної кімнати, мерзнучи у вологому англійському тумані, я згадав того вчителя й, подумки перебравши крихітні дані, взявся їх аналізувати.
Читать дальше