Юрій Даценко - Пастка для різника

– Яшо! – Йоська вилетів із кухні й мало не збив Якова з ніг.

– Або кордон з Австро-Угорщиною від сьогодні проходить по Дніпру, або ж тебе визнали єдиноутробним братом принца Уельського. Іншої причини для такого вереску я не бачу.

– Та яке! – мало що зрозумів зі сказаного Йоська й тицьнув Якову папірця. – Тобі записку лишили! Великий, рудий, завжди забуваю його прізвище.

– Большаков, – здогадався Яків. – Гасу мені купив?

– Аякже! Під дверима поставив!

– Молодець, – Яків скуйовдив кучму малого. – А чи не буде у Марти на вечерю її знаменитого борщу?

– Буде! – Йоська просто заіскрився щастям.

– Тоді тягни миску борщу та все, що є в меню на вечерю. Я просто помираю з голоду, хтозна, чи й до дверей дійду! – Яків розгорнув було записку, та тієї самої миті вхідні двері розчахнулися й на порозі постав Архип Большаков.

У сінешньому теплі скельця його окулярів геть запотіли, і він заходився протирати їх сумнівної чистоти носовичком. Примружені короткозорі очі здавалися безпомічно маленькими на великому, поцяткованому вічним ластовинням круглому обличчі.

Статура Большакова цілком відповідала його прізвищу – чоловік і справді був нівроку опасистий, що, проте, ніяк не позначалося на його здоров’ї. Архип не страждав на задишку чи пришвидшене серцебиття, що постійно супроводжує огрядних людей, і взагалі, окрім поганого зору, не мав жодних вад, тож своїми добрячими шістьма пудами особливо не переймався.

– Архипе! – Яків ступив на світло й опинився у міцних обіймах приятеля.

– От добре, що я тебе зловив! – Большаков видобув звідкілясь із надр пальта пляшку шампанського та ще якийсь ароматний пакунок і вручив усе це Якову. – Чому ти не написав у своїй цидулці, коли вдома будеш? Таку подію належить відсвяткувати!

– Яку подію? – з кухні вистромився зацікавлений Йоська й одразу ж отримав щигля від Большакова.

– Багато будеш знати…

– Неси вечерю, й усе дізнаєшся, – Яків повів було Большакова нагору, але той, видобувши зашмуляного гаманця, простягнув Йосьці кілька монет і попросив:

– Усе, що замовляв пан Ровнєр, зроби двічі, решту можеш залишити собі як компенсацію за щигля.

Йоська просяяв і вмить забув про носа.

Для потреб пожильців на загальній кухні завжди готували обіди й вечері (щоправда, вартість останніх уже не входила в оплату за постій), і саме цим Моше Розенберг завойовував їхню прихильність, позаяк ціни були помірними, а Марта готувала, «як для своїх».

Приятелі піднялися нагору, де Большаков мало не перекинув бляшанку з гасом, котру Йоська прилаштував під дверима Якової кімнати.

– Уважай, а то вечерятимемо при свічках, як закохана пара. Гадаю, твоїй Оксані це не надто сподобається.

– Ет, – Архип махнув рукою.

– Що трапилось? Знову посварилися?

– Та все те саме, – невдоволено пробурчав Архип. – Де в тебе тарілки?

– У буфеті візьми, – Яків заправив лампу й узявся розглядати етикетку на пляшці шампанського.

– Ти розумієш, – Архип мусив виговоритися, аби незабаром, хвилин за десять-п’ятнадцять, знову стати самим собою – балакучим добряком, – знову затіяла сварку, що, мовляв, з мого апарата ніякої користі, що лише гроші на вітер… А який же це вітер? – Чоловік дістав із кишені піджака кілька фотокарток і обома руками, наче малу дитину, подав Якову.

Архип фанатично захоплювався фотографією, ладен був витрачати на своє захоплення будь-які гроші, а платня писаря поліційної управи аж ніяк цьому не сприяла. У чомусь Яків підтримував і Оксану, але загалом тримав бік Архипа, адже той і справді був майстер своєї справи.

Серед усіх світлин особливо вразив Якова фотопортрет старого єврея-візника, з помережаного глибокими зморшками обличчя якого дивилися на цей світ неймовірно глибокі й мудрі очі філософа. Він довго розглядав фото, тим часом як Архип продовжував бубоніти про те, що жінки нічого не тямлять у справжньому мистецтві та завжди профанують помисли чоловіків.

Двері до квартирки рипнули, і до кімнати ввійшов, балансуючи тацею, на котрій громадилися тарілки з наїдками, шалапут Йоська.

– Оце інша річ, – змінився на обличчі Архип.

– Краще, як у ресторації!

– І не кажи. Марта запросто могла б у самого Маранца куховарити! А тепер відзначимо твоє несподіване підвищення добрячим ковтком шампані!

– Чекай, ти ще всього не знаєш. Я ж у записці тобі черкнув лише про головлікаря.

– Тобто це ще не всі приємні новини? Треба було дві пляшки прихопити?