Галина Горицька - Крижане кохання ГУЛАГу

Олексій пристрастився до читання. Та ба, навіть більше – до написання поезії. Він пірнув у світ ямбів і хореїв так уперто, з головою, мабуть, тому, що свого часу йому ніхто не сказав, як то воно буде важко присвятити себе до останку українській літературі. А так би він, може, і не пішов би з «Динамо»… Однак на момент свого повноліття навіть якщо його й навідували думки про хибність вибору, Олексій його все одно вже підсвідомо зробив і було запізно щось міняти.

Усе сталося без жодних революцій. Просто він почав писати. Якщо говорити про динаміку, то на початку Олексій ще малюком наслухався народних українських пісень діда – відомого хірурга, котрий приховував своє революційне минуле в лавах військових частин УНР. А потім він поринув у світ літератури, віднайшовши в сусідові – генерал-лейтенантові та за сумісництвом сценаристові Івані Рачаді [9] І. Зайцев (творчий псевдонім – Іван Рачада). Герой Радянського Союзу (відзначився під час Другої світової війни як командир 40-ї інженерно-саперної бригади), генерал-лейтенант інженерних військ. Пише п’єси і сценарії. Член Спілки письменників. Мешкав в маєтку на вулиці Карла Лібкнехта (сучасна вул. Шовковична). втраченого в постійних відрядженнях батька. І відразу став супротивником тому сценаристові, по тому як той сказав хлопцеві: «Українську мову лишень дозволяють. Шпрехай російською, якщо хочеш чогось досягти». Однак, пірнувши до того українського літераторства до баротравм, він уже не зміг зупинитися.

І треба було б іти в маргінальність і вузьку «авдиторію», як зробили найкмітливіші літератори у двадцятих роках двадцятого століття. Не лізти до влади, не лізти взагалі нікуди. Працювати, приміром, токарем на заводі, а ночами пописувати свої віршики. Вузька авдиторія, але без репресій. Творчість для обраних. Ну й грець із ним. Однак, на превеликий жаль, Олексій у двадцятих був ще замалим, а в тридцятих усіх опозиціонерів-літераторів або вже розстріляли, або навернули до оспівування «сталініани», тому він не був спроможним перейняти їхній досвід ані методом проб і помилок, ані за чиєюсь мудрою порадою і не висовуватися.

Олексій відчував певну вимученість і награність у тогочасній українській творчості й називав це одним простим, коротким, але змістовним словом – «лубочність». А він шукав щось справжнє. Щось щире в тогочасних живих класиках жанру й не знаходив… Однак уже в самому своєму настирному пошуку справжності він ставав незгодним, латентним опозиціонером. І, навіть не зважаючи на оту прихованість свого протесту й того пошуку, це було небезпечно.

Однак то для Фрейда потрібно так розкладати на часточки весь свій життєвий шлях. Малесенькі гештальти життя, що набули значення елементів підсвідомості. Нам же з вами вистачить просто того, що по факту Олексій десь усередині був упередженим націоналістом, однак, звісно, приховував це. І саме цей його поклик до «українського фольклору», як би це правильно назвав його батько, наголошуючи тим самим на неважливості й примітивності того всього фольклору, став поштовхом до творчості. Ну і ще мама. Вона потай писала українські вірші… Хоча мама Наталя не дуже ним опікувалась, як і своїм молодшим, однак мала вплив на нього. Бо то ж мама, як ніяк. А в батька, дякувати Богові, руки до нього не доходили. А так би він із нього вибив оці літераторські дурощі.

Усе почалося в п’ятдесятому з помпезного, семиповерхового яскраво-жовтого будинку на розі вулиць Леніна та Михайла Коцюбинського [10] Нині – вул. Богдана Хмельницького. Під номером шістдесят вісім тут розташовувався Роліт – «Кооператив „Робітник літератури”». . Батько його тоді ще не пропадав увесь час посеред карпатських диких нетрищ в екзильному відрядженні. А самому Олексію тоді було всього п’ятнадцять. Нормальний вік, аби на щось спочатку втикати п’ять хвилин, а потім затятися. Затятися бути таким само, як якийсь усміхнений дядько у вишиванці, що випурхнув із тяжких дерев’яних дверей того будинку, немов щойно народжене немовля – з усмішкою до вух.

Олексію в тому трохи лисому дядькові все імпонувало: і та вишиванка (хлопець саме мав напередодні розмову зі своїм сусідом – Рачадою, котрий переконував, що все оте українське заразом із мовою – тільки дозволяють, і варто лишень йому того всього зректися, як сонце над ним засяє чимдуж), і та нескорена й непохитна усмішка, немов наперекір, а не з причини чогось (бо юнаку було п’ятнадцять і він самий був такий – затятий).