Галина Горицька - Життя в рожевому

І я завжди щаслива, мамочко. Це щось усередині мене, і навіть коли я вкрай нещасна, то я відаю… знаю, що те все скороминуче, і знову стаю щасливою. Попри все. Щось є в мені таке… невмируще. Немов частинку мене зроблено з атома Фенікса. Справжньої казкової птахи, що відроджується і переживає. Дивно… в українській мові дієслово «переживати» означає дві протилежні, як на мою думку, дії: нервувати, перейматися й перемогти, здолати емоційно: «пережити ворогів», жити довше за ворогів. Пережити… Так, ніби перший стан для українців завжди означатиме в перспективі й другий, доконаний стан перемоги.

Так ось, я все пережила, мамочка, і все ще переживу. Все те, що ще на мене чатує. А доки я у своєму тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому, і єдине про що я шкодую, що тебе зі мною немає.

Батько, побачивши, як я піднесено наспівую весь час під ту мелодію Едіт, дістав десь її платівку, і я постійно крутила La vie еn rose. Хоча баба Дуня полюбляла «Бесаме мучо», яку написала Консуело Веласкес. Та платівка в нас уже давно була.

Батько якось попросив: «Слухай тихіше», на що я зауважила, що чула її по державному радіо. Батько хмикнув, мовляв, помилка зовнішньої розвідки. «А як же «Бесаме мучо»? Вона ж також іноземна?» – не вгамовувалась я. «То мексиканська співачка», – піднявши пальця догори уточнив батько. Я не стала перепитувати його, що він мав на увазі, але після цього довго про це думала. І справді, звідки взявся цей французький шансон на наших теренах? Та ще й всього на один день? Так, ніби радянські спецслужби дізналися про кончину Едіт швидше за самого Бога й дозволили собі таку індульгенцію – популяризувати серед радянських громадян буржуазну занепадницьку музику, бо ж все одно незабаром помре, то який від неї негативний зиск? Так, я не помилилася, саме зиск. Коліщатка радянської влади, маленькі нишпорки та людоїди в законі – радянські спецслужби, всюди шукали зиск. Це нам, сірій масі, втовкмачували про стаханівський рух, зорану цілину, самовіддану і, головне – майже неоплачувану роботу на шахтах і заводах… А верхівка все робила за чітким, раціональним планом. Іноді дещо уособлено егоістичному якогось із вождів, однак в жодному разі не позбавленому раціо. Трохи більше раціо, панове (себто – товариші)! Трохи менше безглуздих, нікому непотрібних емоцій. Вони доречні лишень у ліжку. Із законною дружиною або панянкою фертильного віку, яка неодмінно після статевого акту має привести в цей світ здорову і роботящу одиницю радянського суспільства – маленьку червону людину, щоб та гарувала на заводах, шахтах, учрєждєніях, товариші. Ну прямо тобі якась ортодоксальна релігія. Мормони, чи що?

Усе має бути виваженим. Навіщо зайвий раз займатись акробатикою в ліжку? Збережіть сили для законної праці! Вранці почнете, після того сміховинного дриґання під ранкову фізкультуру по радіо. Ймовірно саме тому професійного спорту в Радянському Союзі не існувало. Зайве витрачання енергії м’язів. Краще їдьте на якийсь там БАМ, чи що, і збудуйте, ну збудуйте вже щось корисне!

І трохи менше сліз, ми вас просимо, трохи менше. Згадайте видатних співвітчизників, що поклали за вас голови в бою. Героїчність віталася в усіх проявах. Бажання виділятися й хотіти більше, ніж у сусіда, так само засуджувалося. Хоча це якось не стосувалося радянської верхівки. Ті були іншою кастою.

А ось звичайним громадянам – зась…

У п’ятдесят сьомому на екрани виходить муві «Летять журавлі». Надзвичайно пронизливе. В кінотеатрах на нього аншлаги. Люди плачуть, переглядаючи цей фільм, і навіть дотепна іронія, такий собі глум над системою пробачається. Закривають очі.

– А мы вчера брата провожали и мама так плакала…

– А Вы?

– Я тоже.

– От профкома или по-домашнему?

Не вирізає цей діалог цензура, ні. Йде певна Відлига. Або – певний натяк на відлигу. Зворушливий обман, коли громадян ніби підштовхують відкриватися індивідуально, ставати особистостями, а потім знову хвилею починають карати за їхню ж індивідуальність. А потім із полегкістю обтесують їхню вдачу та інакшість – мовляв, слава Богові, виявили вчасно. Заздалегідь. Доки цей сучок недотесаний не натворив ділов.

Наступного року після прем’єри цей фільм здобуває Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю. Після такого тріумфу Тетяну Самойлову, яка зіграла головну роль у цьому муві, запрошують до Голлівуду. Їй пропонують роль Анни Кареніної, де партнером акторки мав стати Жерар Філіп. І що ви думаєте? Вітчизна пишається нею і напучує: «Звичайно їдь, квітко. Це ж такий успіх, такий шанс…»? Звісно ні, вітчизна вкотре поводиться, як ревнива мачуха. Де юре керівники Держкіно (а де факто – спецслужби) не дають їй згоди на участь у голлівудському фільмі. Вона ще зіграє одну-дві ролі в кіно за все своє життя. Талановита Самойлова з таким пломенистим поглядом, що й справді мачусі страшно – а якщо не повернеться до своєї батьківщини? До заводів-фабрик-шахт-лагерів? Адже можуть і звабити буржуазним добробутом. Та й кому то всьо потрібно? Хутра, шампань, пальми, що втикаються своїми столітніми гривами в синє небо Каліфорнії? Фу. Таке доступне лишень міфічним гіперборейцям із ЦК. І то на якихось ялтинських дачах, що тільки віддалено нагадують американську мрію. А товариш Самойлова – вона ж проста актрисулька з ленінградської родини акторів, то куди їй до небожителів?