Галина Горицька - Життя в рожевому

– Затямила, – ледве дихаючи відповіла дівчина. – А якщо не прийдеш?

– Значить, передумав! – таки не стримався і розсміявся юнак.

– Зрозуміла, – потупивши погляд, серйозно проказала дівчина.

– Тю!.. Люсю, ну ти чого?! Жартую я, затямила!? Жартую! – і Роман струсанув дівчину за плечі. – Тільки не починай ревіти. Все ж добре. Ти чого? Ти ж дівчина моєї мрії…

Люся зовсім по-дитячому витерла шмарклі рукавом свого модного дорогого пальта пастельного відтінку і краєчком ока побачила, як у подвір’я на Липках заїжджає столичне таксі із шашечками:

– Затямила, – потім уважно подивилась у вічі юнакові: – А що то за вислів такий? Сам придумав?

– Який? – не зрозумів Роман.

– Дівчина мрії. Твоєї мрії, – уточнила Люся.

– Та нє… – розсміявся Роман. – То фільм так німецький називається. Нещодавно по блату опівночі на додатковому сеансі в «Жовтні» пощастило подивитися.

– А-а… – протягнула Люся, сідаючи в таксі. Вона щосили намагалася приховати розчарування.

– Та постривай! – знову наздогнав Роман і нахилився над причиненим вікном. – Ось, на, тримай. Сім карбованців. З головою вистачить до твоїх «баклажанників». У суботу, дев’ятого травня – не забудь!

Починався зимовий вечірник тільки-но народженого тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Сніг падав розмірено і тонко. Немов Дуня сипала просо із сита на дощечку, щоб потім розкачати по ній тісто і зліпити з нього пиріг. Виходила така собі прокладка між казковим і реальністю. Між сьогоденням і тим, що або вже було, або, найшвидше, існувало лишень в уяві й творах якогось казкаря-утопіста, який волів нічого не бачити, або, хоча б, у рожевих окулярах. Імовірно, він писав про стаханівський рух, запеклість і затятість солдатів без належної зброї на передовій у перший місяць Вітчизняної. Ну тобто зовсім необов’язково щось вигадував. Лише прикрашав і видозмінював, немов у кривому дзеркалі Снігової королеви. Писав здебільшого про нові шати Голого короля, і тим королем були всі «братні» народи, яких запевняли, що те вбрання їм личить.

Учора я дізналася, що Едіт Піаф на останньому своєму концерті знепритомніла на сцені «Емпайр-Рум» [14] 16 лютого 1959 року Едіт Піаф після пережитої нещодавно автокатастрофи втрачає свідомість на концерті в Нью-Йорку. . Дуня, здається, тоді щось почала причитати, коли почула це, пораючись на кухні. Щось на кшталт, що це через те, що вчора на Стрітення Господнє було вітряно і похмуро, а це вкрай погана прикмета, от тепер і маємо всілякі біди… Батько, який нерухомо сидів на потертому старому дивані, нічого не говорив. Він був таким же далеким від французької співачки, як і від нас після смерті мами.

По всіх радіостанціях після цього випадку, що трапився наприкінці лютого, миттєво прокотилася, ніби по небу кометою, її пісня La vie en rose, щоб счезнути з ефіру радіомовлення УРСР після цього назавжди. І моє тринадцятирічне життя десь таким і було – життям у рожевих окулярах. Це дослівний переклад назви цієї пісні.

Саме так. Не «дивитися на життя через рожеві окуляри», а саме життя прикидалося райдужним і безтурботним. Найшвидше, через мій юний вік. Хоча я і потім уміла примусити своє життя носити задля мене рожеві окуляри. І воно дивилося на мене через них, а я регулярно зневірювалася, істерила, вкотре йшла і поверталася до Олексія. Він був моїм наріжним каменем. Тією точкою біфуркації, від якої я відштовхувалася стільки разів, а потім, мов той м’ячик йо-йо на гумці, поверталася до нього – своєї відправної точки, і все починалося спочатку. Замкнене коло з мого персонального пекла. А втім, життя мені все те пробачало стільки разів…

Імовірно, ті окуляри були з якогось чарівного плексигласу, що активно популяризували тоді, в «космічних» шістдесятих, як модний і надсучасний матеріал. Однак насправді ті окуляри були індульгенцією моєї мами – перед розстрілом єдине, чого вона попросила в зоряних небес над собою, падаючи на сибірський незайманий сніг, аби її дитя було щасливим. Завжди. Попри все.