Галина Горицька - Життя в рожевому

Жінки взагалі завжди все перебільшують. А чоловіки применшують.

Так природою склалося, і в наші не такі вже й патріархальні сімдесяті, коли жінки чого тільки не робили. І асфальт закатували, і на шахтах ми гарували пліч-о-пліч із «сильною статтю». Та й на каторжних роботах по таборах… Горіли, «фітилили», мов ті свічки. Радянські одиниці – не люди. Без гендерних ознак. Усе вимірювалося знайомствами й благонадійністю.

Що ж…

Однак психологічно ми були такі самі, як і решта чоловіків і жінок до нас і після нас, у цій країні й інших по всьому світу. Бо природу-матінку не обманеш ніякими каторжними роботами. Ми так само народжували (це я про жінок), а в наших чоловіків так само, як і в інших, було завдання прогодувати й забезпечити родину.

Рік промайнув, немов один день, і вже стоїть лютий холод місяця лютого року шістдесятого. Нове десятиріччя.

Дивно. Мені тоді заледве виповнилось чотирнадцять, а я вже встигла пожити в буремних війною сорокових, потім якихось непевних, немов лишень натяк на нормальне життя – п’ятдесятих, і ось – на тобі – починалося нове десятиріччя. І я майже фізично відчула якісь зміни. Щось суттєво нове в нашому становищі – пішачків своєї великої, багатонаціональної країни.

Ну, по-перше, мешканців нашого п’ятиповерхового цегляного будинку, наполовину збудованого ще полоненими німцями, нарешті, розселили. Це відбувалось якось поступово, потроху, майже непомітно аж до сьогодні, коли родина Габзовських отримала другу кімнату в комуналці. Святкували цю подію всім подвір’ям, бо інакше просто не могло бути – радісні виклики Галини Григорівни чули всі. Про такий голос тоді казали «і мертвого з могили підніме».

Падав темно-сизий вельон надвечір’я. Корка тонкого льоду, що вкривав білий сніг, ніби віддзеркалювала потойбічну синяву неба і далеких зірок. Посеред двору була розвішена чиясь постільна, трохи сірувата від віку, білизна. Вона колихалася, немов прибулець із космосу, від легкого вітру. Всі вже чекали з нетерпінням весни, першої трави, пролісків (або хоча б їх зображення на листівках із великою червоною вісімкою, адже Восьме березня ось-ось, якихось два тижні, як має нагрянути). А сніг лежав незворушно. Ввечері брав такий морозець, ніби хрещенські морози. Це було дуже наразі. Адже хлопці саме збиралися грати посеред двору в хокей і чухали макітри, радячись, що робити з тими простирадлами посеред імпровізованого хокейного поля.

Аж ось вийшла Галина Григорівна і, лаючись, що ті зашкарубли від морозів, замість того, щоб висохнути, почала їх знімати з мотузок. Простирадла ламались і ніяк не піддавалися під дебелими руками жінки. Вона хмурила свої брови і несамовито робила свою справу. Її було не спинити. Вже весь двір знав: якщо Галина Григорівна береться за якусь справу, то ніколи не зупиниться, доки не закінчить. І заважати їй – то табу. Раптом, коли молода жінка вже майже закінчила, вибіг Микола Ахтимонович. Розхристаний, без шапки-ушанки, що була частиною його військової форми зв’язківця, але ще в мундирі: «Гальо-Гальо! Нам другу кімнату дали!» Білявка зойкнула і на мить полишила ті простирадла. Потім розсердилася на свою миттєву слабкість: «Ай, Миколо, а йди мені допомагати! Скільки можна стовбичити ото?!» Молодий стрункий капітан підбіг до дружини, обійняв її і почав кружляти подвір’ям. Білизна, немов індіанські вігвами, стовбичила на товстому білосніжному покривалі снігу. «Миколо, таки дали!? Та як же це? – не вірила жінка і заливчасто сміялася в обіймах чоловіка. – А яку, Миколо? Це ж мені треба буде з роботи знов звільнятись? А далеко?» Чоловік також заливчасто розсміявся: «Гальо, цю й дали, що лишили сусіди. А може, й всіх розселять найближчим часом».

Цю сцену спостерігав увесь двір. Було далеко за сьому вечора, і всі сусіди вже повернулися з роботи. Я разом із «хокеїстами» спостерігала, як Віра Ігнатівна, та сама директорка школи і за сумісництвом – найкраща подруга Галини Григорівни, від якої мені дісталися кусники оксамиту, звісила з четвертого поверху свої чималі перса в не по-зимовому тонкій ситцевій блузці й прокричала: «Галино Григорівно, вітаю! Тепер із роботи повернеться Василь Павлович, і ви йдіть до нас! З цукерками!»

«Ага! – відповіла директорка дитячого садка й почала квапити свого чоловіка. «Хутчіше, Миколо, та збирай ти вже ці кляті простирадла!» «Добре, а як? – огризнувся Микола Ахтимонович, явно відчуваючи свою важливість після розширення житлоплощі й воліючи це продемонструвати дружині. – Вони ж не складаються, а ламаються». «Та ну його! – не слухала запальна жінка. – Якось уже збирай це все до купи! В кімнаті розкладемо!»