Галина Горицька - Життя в рожевому

Люся гнівно стукнула підбором об асфальт і рушила геть. Юнак враз протверезів і кинувся її наздогін:

– Та почекай!.. А ти й справді прекрасна в цьому костюмі… В мене аж перехопило дух. Люсю, ну пробач мені…

Роман склав долоні дашком і скорчив жалісливу гримасу. Було видно, що Люся думала набундючитись, однак веселий настрій юнака примусив її пирскнути від сміху.

– А ти легкий на вдачу і гарний, – віддихалася, нарешті, Люся після затяжного приступу сміху. – Я аж ледь не сконала! Диви, аж плачу від сміху.

– То краще плач від сміху, Люсю. І тільки від сміху, – проказав щасливий парубок, і вони, взявшись під ручку, попрямували вверх вулицею Кірова [6] Нині – вулиця Михайла Грушевського. до Будинку офіцерів.

– Концерт прекрасний! – з удаваним захватом проспівала дівчина, розпрямляючи на собі цупку тканину модного, пастельного пальта й ніяково посміхаючись.

Сонце вже давно сховалося за обрій, коли вони перейшли пішохідний перехід і опинилися в Радянському парку [7] Нині – Маріїнський парк. , який добре підсвічували ліхтарі. Роман тільки хитро посміхнувся, але промовчав. Деякий час ішли мовчки, потім Люся не витримала:

– Ну пробач мені! Я не знала, що то буде репертуар із філармонії! В останню хвилину програму змінили…»

Роман уже на правах свого обійняв її за плечі, чим, варто зазначити, зловживав увесь вечір, і посміхнувся. Потім його сяйнуло:

– Ходімо до мене! Я мешкаю в кількох кроках звідси! Нормальну музику послухаємо. Бені Гудмена… – Роман запнувся, а потім додав: – Мама вчителює в другу зміну.

– Ну, ні!.. – дівчина запротестувала. – Саме тому й не піду. Ми, хочеш сказати, наодинці будемо? Та за кого ти мене маєш?!

– Знову завелася! – не витримав і крикнув парубок. – Ну чого ти в мене така запальна, Люся! Ну хочеш – поїдемо до тебе? Ти де живеш?

– Далеченько… – зізналась дівчина й махнула рукою кудись у незрозумілому напрямку. – По Брест-Литовському шосе [8] Нині – просп. Перемоги. майже в самий кінець.

– То ти що, з «баклажанників»? Приватний сектор? Куренівка? – Розсміявся Роман. – Ось і маєш: перш ніж пропонувати відвести з танців додому, спочатку запитай дівчину, чи вона з твого села.

– Ха-ха. Ну от прямо дуже смішно, – набундючилась Люся. – Ти часом не в цирку мешкаєш? Тут недалечко, буквально за рогом?

– Ет, Люсю, відстала ти від життя! Цирк Крутікова на Карла Маркса [9] Нині – вул. Городецького. ще німці зруйнували [10] Цирк Крутікова на вул. Карла Маркса (нині – вул. Городецього) проіснував із 1903-го до 1941 року. У часи нацистської окупації споруду цирку підірвали диверсійні загони НКВС, як і низку інших споруд центральної частини міста. У повоєнний період порожня земельна ділянка була забудована широкоформатним кінотеатром «Україна». ! Я дивлюсь, ти й справді зі свого села до Києва зрідка приїздиш! – І Роман зайшовся реготом від дотепності свого жарту.

Дівчина враз відсторонилась і відійшла від нього в затінок алеї парку. Роман хотів було щось сказати, але вона його перервала:

– Будь ласка, помовчімо, гаразд?

І Люся враз посерйознішала, як тоді, коли вони місяць тому опинилися біля постаменту пам’ятника Сталіну. Врешті вона підійшла до огорожі, що відділяла міський парк від Дніпровських круч:

– Он, бачиш, там, на іншому березі – Дарниця. Себто Аварійне селище, або як його називають офіційно – Соцмісто. І всі, хто нині там живе, байдуже як себе називає, вважає, що він не в Києві мешкає, а ледь не в самій Чернігівській губернії. А біля самого Дніпра – піски лівого берега. Їх також невдовзі забудують. І зведуть там новий район для нових киян [11] Йдеться про станцію метро «Лівобережна», котру було відкрито 1965 р. і новий житловий масив, що поступово виник навколо неї. . Народ переїжджатиме, бо квартирний облік видаватиме житло в «хрущовках» для нових киян. А своє житло краще за горища, підвали, дебаркадери, де й досі після війни мешкають… Мій дядько каже, що меру Давидову [12] Мер Києва з 1947 року по 1963-й Олексій Давидов. вдасться, себто він зуміє за допомогою компартії в один Київ об’єднати не лише ваш центр, забудований здебільшого «царськими» будинками, а і Дарницю, і навіть село Троєщину, і ніхто, чуєш, ніхто не буде знущатися з «баклажанників», соцмістечка робітників заводів чи будь-кого іншого, чуєш?

– Люсю, та ти чого? Навіть якщо ти за місяць картоплю саджатимеш – я приїду тобі допомогти. Обіцяю, – глитнув слину присоромлений юнак.