Галина Горицька - Життя в рожевому

Чи це була випадковість? Хто зна… Відтоді, як батька під білі рученьки забрали, Роман став вельми некерованим підлітком.

На випускному напився – побився – зламав руку завучу (Може, це карма? Його ж батько зламав зап’ясток блатарю на етапі!) – відділок міліції – затримання. Затримано. Все… Вам може здаватися що це жарт, шановні, однак, далекого п’ятдесят восьмого з такою біографією було складнувато вступити на фізмат, навіть якщо в тебе були одні п’ятірки, бездоганна репутація і знайомства. Мамин цивільний чоловік намагався (Роман був у курсі) якось залагодити ту ситуацію. Однак навіть його авторитету забракло. Декан тільки розвів руками: «Якби хоч місяць після міліційного відділку минув перед іспитами, а так – не можемо. Пробач. Ідеолог не пропустить».

Однак парубок довго не бідкався – якось він в одну мить змужнів, коли ще тата посадили – наступного тижня, як вступна кампанія добігла кінця, він пішов до авіаційного. На родинній нараді було вирішено всім казати, що не поступив, бо спізнився на іспит. Цією брехнею вирішили замаскувати ще більшу примху долі. На заводі його товариш, власне, саме цей корєш, який, відсапуючись, зараз ледь поспішав за Романом, прилаштував його слюсарем.

З корєшом Роман познайомився влітку п’ятдесят восьмого на аеродромі під Києвом, яким курував тоді ДТСААФ [2] Абревіатура – Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту, створене восени 1951 року. . Членство в ньому – то була мрія кожного другого сміливого комсомольця й навіть комсомолки. Проводилися авіазмагання. Всі хлопці з класу, задерши голову й висолопивши язики, немов молоді гончі собаки, стежили, не відриваючи погляд, за піруетами «кукурудзників», і як ті над полями робили свої «мертві петлі». А Роман – ні. Його захопили парашутисти – не міг відірвати від них очей. І як ті приземлялися, незграбно, але ж з якою достойністю і посмішками переможців, згрібаючи за собою великі сірі куполи!.. Корєш виявився досаафівцем, себто в товаристві сприяння армії, авіації і флоту (всі тоді послуговувалися російською абревіатурою ДОСААФ). Трохи кульгавий і кволий, той одразу пояснив Роману – народжений у люті часи голоду під німецькою окупацією. «Окей» – кивнув тоді Роман, а корєш йому посміхнувся своїми бездонними очиськами й запитав: «Стрибнути хочеш?» Так і потоваришували.

– Та не переймайся ти за коктейлі! – кинув Роман тому. – Ми ща спустимося до Бессарабки за пиріжками з лівером і назад. Я голодний як вовк!

– А якщо коктейлі умикнуть? – корєша сяйнула думка, і він, як умурований, зупинився на самій середині дороги.

– Та годі… Ну ти чого? – посіпав Роман того за рукав: автівки на бруківці вже збиралися стартувати. – Ми за їдлом і миттю назад! Там ще сьогодні гратимуть київські джазмени. Ось побачиш – буде весело!

– Київські джазмени? – перепитав товариш Романа й вмить розвернувся, щоб чимдуж бігти назад. – Вибачай, я ще тих не зустрічав, друг! До чорта лівер! До чорта пиріжки! Чекатиму на тебе в «Коктейль-холі», нумо!

– Тьху ти… – з пересердя кинув на бруківку свого бриля Роман і віддихався. Машини ще сигналили йому з іншого боку пішохідного переходу. – Ну то й пий свої коктейлі!..

І парубок почимчикував вниз до Хрещатика, безтурботно насвистуючи собі щось під ніс і роззираючись навкруги. Новорічні брязкальця з ліхтарів і над хрещатицьким шосе вже познімали. За прикраси був лапатий сніг, який щільно підсвічувала столична ілюмінація. Перехожих було мало, як-не-як, прохолодно, і день не святковий. Просто собі кінець неділі, першого лютого.

Насправді зовсім Роман не був таким грізним і дорослим, яким удавав себе. Глибоко всередині свого м’язистого юного тіла він ховав тендітну душу. Однак сховок той був десь далеко, за нотами цинізму та грудою різкості, що межувала з грубістю. «Київські джазмени… – подумав парубок. – Та що там „Коктейль-хол” і їхні недолугі музики – як на сільському весіллі, їй-бо! А мені ж платівку Бенні Гудмена нещодавно на точці біля оперного театру пощастило придбати. Один із моїх улюблених виконавців. Три карбованці не пошкодував. А міг би… Міг би піти в ресторан „Динамо”, та що там! У „Прагу” на їхню фірмову страву – „Київську котлету”. Ну, може, без гарніру. Нічьо… Але ні. Все ж таки. Платівка Гудмена…»

Роман замріяно зітхнув, майже досягнувши того місця на розі Хрещатика й бульвару Шевченка, де до опівночі працювала легендарна «булочна», куди всі ходили за «французькими» булочками й «тошнотіками» – себто дешевими пиріжками за п’ять копійок, що їх продавали всього в кількох місцях у центрі й що так полюбилися київській молоді, за що й здобули таке назвисько. Ледь чутно Роман наспівував пісню Гудмена, яку завчив напам’ять: