Галина Горицька - Життя в рожевому

– Дивись мені… – хитро блиснули зубки дівчини, біліші навіть за цнотливий сніг, що вже не падав, а просто валив із сірого нічного неба. – А то потім віддуватимешся. Обов’язково приїде! Згода!

Обидва розреготались і почали кружляти, присипані снігом, немов вкриті одним спільним вельоном під тією сніжною завірюхою.

Ну як тут Роману було не закохатися, скажіть мені? Вони неквапно йшли крізь заметіль, навіть не помічаючи її, від Бессарабки до площі Сталіна [4] Нині – Європейська площа. . Вже і пиріжки всі з’їли, і французькі булочки. Люся почала морозно кутати у свою вовняну хустину долоні – тонка шкіра рукавичок не вберігала від морозу. Коли вони дійшли до того місця, де ще не так давно стояв пам’ятник Сталіну, що демонтували після розгромного ХХ з’їзду КПРС, дівчина зовсім зіщулилася й похмурнішала. Потім задумливо, ніби звертаючись до себе, промовила:

– От мій дядько ніби й критикує на людях Сталіна, бо нині так заведено, а коли хильне зайвого, завжди його хвалить і каже, що ми б не виграли війну без усіх тих жертв, що він спонукав нас офірувати. – А потім подивилася по-дорослому на Романа і додала: – Але всі йдуть: і погані, і хороші, рано чи пізно. Мої батьки пішли так давно, що я не пам’ятаю маминих очей.

І принишкла. Роман зітхнув і обійняв її за плечі. Про себе подумав: «Така смішна й балаболка, а які глибокі думки виказує. Всі ми, коли знімаємо маски, маємо що сказати. Всі мають якийсь свій біль за пазухою…» Роман вже було подумав, чи не розказати Люсі про батька? І про те, як не вступив до політехнічного через бійку із завучем? Про парашути й небо з висоти пташиного польоту? Про джаз, який він обожнює, і про маминого співмешканця, який, може, вже й не такий поганий, проте все одно Роман його зневажає і зневажатиме до кінця свого життя. Бо батько… бо мати… Раптом Люся знову подивилася на нього своїми бездонними карими очима:

– А знаєш, не зважай… То мої думки вголос. У мене шок через те, що Едіт Піаф сьогодні знепритомніла на своїх американських гастролях. А я її люблю слухати. Ну як люблю… – поправила себе дівчина. – Коли дядько на роботі, іноді слухаю. Бо так він би не схвалив такої музики вдома…

– Що за одна? – безжурно запитав Роман.

– Французька співачка. Її La vie en rose – мабуть, найпрекрасніша пісня. Гімн тому, що все минеться, а краса лишиться, і треба тільки побачити цю красу.

– Оце ти гарно сказала. А мені можна послухати ту платівку?

– Звісно! Якщо хочеш – наступного разу можемо в мене послухати, а потім на джаз-концерт до Будинку офіцерів гайнути. В мене квитки є.

– То ти мене запрошуєш на побачення? – хитро всміхнувся собі у вуса Роман.

Щічки дівчини від зніяковіння та холоду стали буряковими. Однак вона швидко знайшлася, що сказати:

– Ну як хочеш. Моя справа – запропонувати. Надумаєш – за півтора місяця ось на цьому самому місці. А ні – то й ні. Бувай здоровий!

Люся розвернулася і швидко покрокувала в бік Хрещатика. Цього разу Роман не став її зупиняти, бо точно знав, де буде шістнадцятого березня.

До останнього Роман зважував: «Іти чи не йти? І навіщо вона здалася мені така вертлява і глумлива?..» Тому до зустрічі з Люсею юнак почав готуватися заздалегідь.

За два тижні до обумовленої дати потурбувався, щоб на заводі не поставили у другу зміну, адже то був понеділок – робочий день, як-не-як. Усіх попередив, що йде на джаз-концерт. Робітники підприємства з нього кепкували, особливо корєш:

– Незабаром досаафівські збори. Змагання в центральному аероклубі… А ти з дівчам вирішив якшаться. Тьху!.. Та в тебе такі фанатки будуть – закачаєшся. Ось уяви: весь ти такий блискучий, на татовому трофейному Харлеї…

Однак Роман ураз «увімкнув» альфа-самця й просичав крізь зуби:

– Не лізь.

На цьому насмішки вмить припинились.

За тиждень Роман випрасував свою найкращу сорочку, у якій, власне, збирався піти на вступні іспити, на які так і не потрапив, і та чекала зіркового часу в шафі, дбайливо розвішена на окремих «плечиках».

І ось настав довгоочікуваний вечір березневого понеділка тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Звісно, щось пішло не так – адже, коли до чогось довго готуєшся…

Середина березня по погоді не дуже й відрізнялася від лютого, і юнак переживав, що його руда авіаторна дублянка, яку майже примусила вдягнути мама (через що вони не на жарт полаялися), залишить сліди на білосніжній сорочці. Проходячи повз Жовтневу лікарню [5] Сучасна Олександрівська лікарня. В радянські часи мала офіційну назву «14-та міська клінічна лікарня імені Жовтневої Революції», а в народі її називали просто – «Жовтнева лікарня». він вилаявся: «Чорти б її!..», бо сонце, що вже сідало, так припекло, що десь біля Бессарабки юнак уже остаточно спітнів. До того ж він хвилювався, що прийде невчасно, тому піддав кроку. Коли вже був на площі Сталіна, довелось констатувати, що прийшов на пів години раніше. Знов вилаявся. Мокра, мов хлющ, спина потроху замерзала, адже сонце зайшло за будинки, і різко похолодало.