Галина Горицька - Життя в рожевому

Уже було далеко за восьму. Навколо, здавалося, нікого не було, хоча й ходили туди-сюди безліч киян у сніжній заметілі, що посилювалась і все сильніше замітала Хрещатик, від чого здавалося, ніби то не зустрічні перехожі виринають, а – каравели в тумані. Роман, зовні такий маскулінний, красивий і нахабний, внутрішньо все ж таки був ранимим і покаліченим історією з батьком. Тому від поглядів молодих дівчат він ніяковів, а напоказ він їх демонстративно ігнорував. Тож шансів познайомитись у нього цього морозного київського вечора було вкрай небагато, хоча панянки й озиралися йому вслід, однак час був не такий, щоб жіноча стать проявляла активність, тому Роману, так би мовити, не доводилося відбиватись. І тому ніхто не зачіпав зовні сурового, а насправді в стєльку простого парня на вулиці, і йому ні до кого не було діла. Аж раптом він почув досить упевнений, хоча і не претензійний фальцет:

«Та щоб його!» – від несподіванки юнак вилаявся. Із заметілі виринула повненька брюнетка, що проспівала продовження його пісні й розсміялася:

– А що так? Не очікував?

– Не очікував. Думав, мої завивання ніхто не чує, – щиро зізнався парубок і розвів руками.

– А я нещодавно втридорога купила платівку Бені Гудмена…

– Навпроти оперного?

– Ну звісно. Не в державних же «Нотах», – підморгнула незнайомка.

– Я також там купив! Видно, кілька одночасно «викинули» фарцовщики… Треба було поторгуватися…

– То я і без тебе зрозуміла, дурбецало! – знову розсміялася дівчина. – Як тільки твій недолугий спів почула. Ну добре. Пока. Бувай здоровий!

Дівчина розвернулась і вже збиралася йти геть, як Роман несподівано для самого себе схопив її за рукав дублянки:

– А хочеш «французький»…

– Круасан? – перебила невгамовна дівчина.

– Що це?.. Не знаю такого…

– Ай! Не сприймай серйозно. То так наші французькі булочки в Парижі називають.

– А-а… – протягнув Роман. – То хочеш?

– Ну звісно ж, – стенула плечима дівчина. – Чого ти гадаєш я тут стовбичу посеред ночі? – І знову залилася сміхом.

– А ти нічого так, – до Романа почали поступово повертатися нотки цинізму і задиркуватості, що, здавалося, його покинули від такої раптової ескапади незнайомки. – Маєш почуття…

– Самоіронії? Гумору? – знову не дала договорити брюнетка. – Але, чур, ти купляєш. У мене грошей катма. Я тільки співати можу. – Вона схрестила руки на грудях і вдавано почала задирати кирпатого носа, а потім голосно розсміялась.

Звісно, Роман ні до якого корєша в «Коктейль-хол» того вечора не повернувся. Незнайомку, що раптово виринула до нього з лютневої хуртовини, звали Люся. Роман купив і французькі булочки, і «тошнотіки», і пиво та ще й газованої води. Люся від пива на відріз відмовилася, мовляв, живе з дядьком, той деспот і тиран. Якщо унюхає – приб’є. Вона була такою веселою і вертлявою, що це повністю компенсувало дещо зайву її вагу. Однак Роман навіть не помічав цього. Він усе дивився в Люсині очі, а вона говорила й говорила…

– А ти знаєш, до речі, що Бені Гудмен, подейкують… Ой, подейкують звісно, може й не правда… – і Люся закотила очі, очікуючи, коли Роман сам почне випитувати у неї про що йдеться.

І таки майже відразу нетерпляче він запитав:

– Та що? Кажи вже!

– Та ніби він сам із Білої Церкви. Єврей. Але батьки емігрували ще до революції, чи щось таке… Ох, чує моє серце, приїде він якось у Радянський Союз із концертами. Ось побачиш.

– Аякже! Перелізе через залізну завісу! – розреготався Роман і ледь не бовкнув, що іншого відомого американця Джона Стейнбека його батько якось «розробляв» на пляжі Труханового острова, коли той заявився з туром по радянських республіках [3] Більше про це читайте в розділі «Пляж» ретророману «Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги». . Але прикусив язика й таки промовчав.

– Не віриш?! – не вгамовувалася дівчина. – Та в мене чуйка на такі афери. Приїде, ось побачиш! Уже, кажуть, домовлявся з керівництвом нашої країни, аби його пустили. Ну ще рік-другий…

Роман розсміявся:

– А ти затята. Нумо так! Парі: якщо приїде, з мене його нова платівка, але підеш на концерт зі мною. Пообіцяй!

– А де дістанеш?

– Та щось придумаю… – набундючився, немов індик, хлопець.