Галина Горицька - Світлина Хресної Матері

Наталі Петрівні ще вдавалось себе примусити функціонувати між Москвою і Ніколіною Горою. Ще вести світське життя. Статус вимагав. Статус Михалкова. Хоча вона знала, ще кілька років – і ніхто і ніщо не втримає її в задушливих обіймах Білокам’яної. Її, онучку спадкового донського козака, що звикла до сибірських просторів. Її, вільну зсередини… Та й сини. Сини вже стали дорослими і її не потребують як раніше…

Двадцятидев’ятирічний Андрон з літа шістдесят першого вдома бував лише наїздами. Активно велися зйомки «Іванового дитинства», сценарій котрого написав разом з братом. Увесь час пропадав зі знімальною групою. А коли й приїжджав обійняти матір, то всі їхні розмови велися про цей фільм. Тому Кончаловська вже знала, що романтична поїздка Андрона з Ай-Петрі до Ялти з першою дружиною Іриною, коли у вантажівки відмовили гальма, однак закохані навіть цього не помітили, любуючись в кузові, увійшла до цього фільму. І та сцена з хлопчиком і дівчинкою в кузові, вщент наповненому яблуками, – то його оммаж першому коханню і вже колишній дружині… Хіба що без відмови гальм, як то вийшло між вісімнадцятирічним студентом ВГІКу Андроном і ще більш юною балериною. Що ж… Вони залишились друзями. Ірина навіть разом з ним знялась в «Івановому дитинстві». А відтак, хоча через Андрона і не стала примою балету, увійшла в історію зафільмованою матір’ю юного розвідника Івана Бондарева.

З Іриною в Наталі чудові стосунки. Вона завжди підтримувала і підтримуватиме синів. І будь-яке їхнє рішення знаходить відгук в її материнському серці, як і має бути.

І саме з матір’ю, а не Михалковим, Андрон на кухні їхнього будинку на Ніколіній Горі однієї літньої ночі радився щодо цього фільму.

– Мамо, я не знаю, чи це взагалі гарна ідея, братися за цей недоробок після директиви гендиректора «Мосфільму». Він там так і зазначив, її в кулуарах цитують на пам’ять, як вирок: «Всі подальші роботи по фільму припинити в зв’язку з тим, що матеріали, відзняті в експедиції, визнано незадовільними, а їхнє подальше використання неможливим». Абалов [21] Е. Абалов – режисер «Мосфільму», котрий працював над цим фільмом до Кончаловського. ходить по коридорам студії, як побитий собака. Його усунено з усіх проєктів. А мене тепер, як підставного, кинули на цей сценарій. Це ж перший мій фільм!.. А я ж не зможу… ну, не зможу в угоду лінії партії зробити оптимістичний фінал. Я так само буду гнути лінію…

– Андроне, – перебила сина Кончаловська. – роби так фільм, як тобі підказує серце. Не зважай. Якщо і твій заріжуть – не біда. Головне – ніколи не зраджуй собі, своєму серцю.

– Це не про мене, – підтвердив молодий режисер.

– Отож. А батько підключиться якщо що, – хитро посміхнулась мама. – Тобі ще пирога покласти? Гарний вдався з ріпчастою ялтинською… М’ясо таке солоденьке… Тобі подобається, синку?

– Мамо… Твої пироги з печі – то витвір мистецтва! Куди так гравюрам Дюрера до них! – Андрон смачно вкусив паруюче тісто м’ясного маминого шедевру і від задоволення примружився. – О, до речі, я їх хочу використати в фільмі.

– Мої пироги? – не зрозуміла тоді Кончаловська.

– Та нє. Гравюри Дюрера. Як протиставлення фашизму і невігластва і величної старогерманської культури. Розумієш? Адже не можна нівелювати того факту, що Германія – це не лише нацизм.

– В такому разі тобі точно знадобиться допомога батька, – розсміялась Кончаловська. – Бо зарублять, синку, тебе, як і твого попередника.

– Ні, ну чому? – не здавався Андрон. – Адже Папава написав сценарій з оптимістичним фіналом. В дусі часу.

– В угоду лінії… – підморгнула мама.

– Ага. Адже якщо в повісті Боголюбова Іван гине, то в новому сценарії лейтенант Гальцев, той, до котрого привели Івана після затримання радянськими солдатами, вже після війни випадково зустрічає того в поїзді з вагітною дружиною і урочисто виголошує: «Нехай буде благословенний мир!». І весь цей оптимізм Боголюбов, що по своїй же повісті переписав сценарій і повернув все назад, як було, рубає під кінець. Ти чула цю історію?

– Синку… Я не обізнана з вашою режисерською кухнею аж так детально. Більше тямлю в своїй, – усміхнулась і стенула плечима Кончаловська. – Тобі ще пирога?

– Так, звісно. Я можу і весь його з’їсти! І зараз розповім тобі про режисерську кухню, аби ти все-все знала, мамо… – Андрон відтяв чималий кусень маминого пирога, смачно пережував м’ясо, витер серветкою вуста і почав розповідати. – Так ось, Володя Богомолов в п’ятдесят сьомому пише свою повість «Іван» про юного розвідника. Та набуває неабиякого резонансу. Її перекладають багатьма мовами. І все б нічого, лише фінал драматичний, та й сама повість… М’яко кажучи не прославляє радянські війська в період перших двох років, а викриває, як все було. Повне фіаско нашої армії. Приблизно в той же час кінодраматург Папава береться переробити повість і зробити з неї цукерку. Героїня Орлової в «Зустрічі на Ельбі» нервово курить сигарети, порівняно з життєстверджуючою долею юного розвідника Івана. Хепі-енд. Однак невдовзі в «Комсомольській правді» була опублікована стаття про юних розвідників, які допомагали армії на Дніпрі в 1941 році. Вона закінчувалася словами: «Відгукніться, юні герої!». Богомолов, сам колишній розвідник, зателефонував до редакції газети і дізнався, що ніхто не відгукнувся: всі загинули. Тоді за його участю був написаний новий варіант сценарію з оригінальним кінцем. Себто – смертю Івана. Сценарій ніби переписали згідно початковому задуму автора. Власне, як я кажу, сам Боголюбов його і написав. А ось Абалова зарубили… А чому тоді не сценарій? Я не розумію, навіщо було витрачати державні кошти. Ти уявляєш, які затрати по відзнятим попередньо матеріалам було списано до збитків?