Галина Горицька - Світлина Хресної Матері

Однак, ця п’ятидесятидев’ятирічна панянка, вже не тішила себе думкою про можливість нового щастя. Вона була занадто мудрою для цього. Та й діти…

А ось у чоловіка цієї жінки, що був на десять років молодшим за неї, була нова коханка. Наталя Петрівна це відчувала нутром безпомилково, стовідсотково. Чи вона переживала? Ні. Вона вже звикла. Сергій Володимирович не шукав собі нового кохання. Натомість він шукав пригод на свою дупу. І ті коханки, більшого і меншого калібру (але, зазвичай, меншого, бо на Михалкова, позаяк і автора державного гімну, що було ледь не єдиною його заслугою, жінки з великої літери не велися), з’являлись постійно. Сергій Володимирович відверто нудився. Нудився на Ніколіній Горі, де не існувало всієї тієї, такої принадної для нього мішури столиці. Нудився з жінкою, котра воліла жити в селі, ростити на своїх грядках різну городину і навіть самотужки випікати хліб, не те що ткати постільну білизну… Нудився з непростою, неоднозначною жінкою, котра після порання на городі пила шампанське, а йому б горілку і пісні угарні, п’яні, і щоб груди чиїсь великі (а головне – молоді, пружні) мацати, нюхати чийсь плебейський піт, ледь прикритий «Красной Москвой» [19] Знамениті в радянські часи жіночі парфуми, котрі в 1958 р. було навіть відзначено призом на Всесвітній виставці в Брюсселі. , як дешевою вуалькою, зривати з нових тілес труси і дешеві хабешні колготи… Він саме такого хотів і жадав. Головне, аби потім повертатись в такий пригожий та інтелігентський затишний дім. Повністю зітканий по атомах, по молекулах нею, Наталею Петрівною. Повертатися до неї, дружини-інтелігентки, поліглотки, поетеси і просто красуні, котру він ненавидів і поважав водночас. До тієї, що народила йому двох синів і ті вже виросли. А тепер що ж… Безповоротність часу. Та й раніше, якщо відразу чогось не було, то тепер й поготів… нічого не буде. І Кончаловська знала це.

Наталя Петрівна, загадково всміхаючись, дивилась на великого, жовтого, немов вагітного, місяця. Ні, в неї, як у Фаїни, не виникало запитання, чи місяць може бути аж таким вагітним у своїй повні. Бо Наталя Петрівна росла в середовищі давньогрецьких міфів, французької літератури і батьківської художницької містики. Бо Наталя Петрівна була лабільною і трансформаційною завжди і повсякчас і не задавала собі дурних запитань, на котрі не могла, або не хотіла знати відповіді… Так тривало дуже довго. Майже цілу вічність. Ця гра в піддавання і прийняття, що завжди закінчувалася неприйняттям. Цілковитим і повним нерозумінням. Непорозуміння в квадраті, в кубі – ось на що перетворився з часом її шлюб. Але вона стоїчно цього не помічала. Не задавала собі дурних запитань.

Тож, Наталя Петрівна просто дивилась на того місяця і творила свій черговий шедевр. Свій вірш. Який, звісна річ, треба стишити, стриножити… не зробити ані популярним, ані вагомим. Бо всі лаври мають бути у нього, її чоловіка, відомого державного діяча, публічної особистості і на сам кінець – відомого дитячого письменника, Сергія Володимировича Михалкова.

Дописавши, вона втомлено і трохи зневажливо, майже іронічно, поклала на стіл олівець і, навіть не поглянувши на написане, пішла до сімейного вогнища. Роботи, як завжди, в неї вистачало.

Нещодавно Наталя Петрівна повернулась з Академмістечка. Там вона співала пісень Едіт Піаф і захоплено декламувала її вірші. Жила. Існувала. А втім, все як завжди… А потім всі гроші, зібрані за концерт, передала в Фонд Миру. Її чоловік, Сергій Володимирович, як завжди був не дуже радий поверненню дружини. Хорохорився, усміхався награно, але нудився, зітхав і ледь стримував своє роздратування. «Нова коханка, – подумки констатувала Наталя Петрівна. – Все як завжди…». І за сим їй стало навіть шкода. Шкода його, такого нещасного, невдоволеного. Але не себе. Бо напровесні вже треба було висаджувати петрушку і редиску. Та й вулик потребував особливого нагляду. Життя тривало.