Галина Горицька - Світлина Хресної Матері

Зазвичай тут грали в шахи. Ну, окрім вечерь у вибірковій компанії офіцерів і командирів БЧ, звісно. Михайло подумки сам до себе усміхнувся. В кают-компанії він почувався так спокійно, немов в батьківській квартирі на Подолі, в котрій не був ще з п’ятдесят дев’ятого. Власне, з того самого часу, як його прописку, згідно в флотськими правилами, було змінено на аналогічну з пропискою їхньої субмарини. Себто – Сєвєродвінськ.

Михайло подивився на круглу картину і довго роздивлявся палаючі в суцільній темряві північної ночі зорі і зітхнув. На серці було неспокійно, але як же хороше!.. Він підійшов впритул до світлини «Хресної Матері» і вперіщився очима в два бурштинових провалля очей померлої дівчини, котрі, взагалі-то, були зовсім не карими, ні… Однак, такими видавались морському офіцеру. А ми ж завжди бачимо те, що хочемо бачити, еге ж?

За якийсь час непорушності і дивовижності цього моменту Михайлу здалось, що «Хресна Матір» усміхається тільки йому і нікому більше… Слідкує за ним своїми бурштиновими зіницями.

– Ти вибачиш мене, Таньо? Я закохався в живу жінку з плоті і крові. Думав: ніколи – і ось, на тобі…

– А як же я? – кокетливо підморгнула йому дочка головного конструктора зі світлини.

– А ти назавжди залишишся в моєму серці. Справді…

Таня потягнулась так, що всі кісточки хруснули в її мертвому тілі і легко зійшла зі світлини. Доторкнулась напівпрозорими тонкими пальцями рук до лампи, левітуючи в повітрі, а потім обережно опустилась біля капітана, так і не торкаючись пальчиками босих ніг підлоги кают-компанії. Поділ її крепдешинової сукні кольору ранкової зорі розвівався, немов від легкого вітерцю її останньої весни п’ятдесят дев’ятого, коли Тані не стало:

– От ви, чоловіки, всі такі, – продовжувала дражнитись дівчина. – Наобіцяєте сім мішків гречаної вовни й прикусите язика.

– Таньо…

Дівчина зітхнула і враз посерйознішала:

– Та я що? Я нічого… Та й, Михайле Сергійовичу, я ж вже мертва, і ваша обіцянка померти разом зі мною нездійсненна… Потанцюєте зі мною? – раптом весело проказала дівчина і, не чекаючи його відповіді, взяла офіцера в свої міцні потойбічні обійми, і вони разом закружляли в вальсі по лінолеуму кают-компанії, допоки зорі за ілюмінатором картини почали розгоратися чимдуж з посиленням темряви цієї ночі.

Пройшло досить багато часу, допоки Михайло Сергійович, обіймаючи невидиму Таню, вправно кружляв сам по собі по підлозі кают-компанії. Вальс зі чотирьохамперного [18] На підводних човнах задля запобігання загоряння електромережі використовувались непотужні прилади. електрофона з алюмінієвим шильдиком номер Р3–4ОМ грав одну й ту саму платівку безліч разів. Потім, нарешті, музика сама собою стихла. Таня ґречно отряхнула поділ своєї сукні, в котрій її поховали спекотного липневого місяця три роки тому, і відсторонилась від моряка.

– Дякую за танок, офіцере. Ви – жива людина. Прекрасна, однак жива, бридка мені… Зі своєю кров’ю і лімфою всередині тіла. – І офіра зіщулилась, немов їй було гидко з ним не те що танцювати, а навіть розмову вести. – А в нашій ситуації це непереборна обставина. Бо, позаяк, я тепер віддаю перевагу безкровним крилатим створінням. Тому, на превеликий жаль, я змушена Вам відмовити стати Вашою дружиною.

І «Хресна Матір» знову залетіла до фотокартки і зайняла на ній своє місце. Потім підморгнула зі стіни Михайлу:

– Але ви чуйна, хороша, хоча і волога людина. І все у вас з Фаїною буде гаразд. Я постараюсь все організувати якнайкращим чином. Я Вам обіцяю.

– Он як… – усміхнувся Михайло. – То Ви мені наказуєте завертати назад голоблі?

– Ну, виходить, що так, – пирснула від сміху офіра.

«Принаймні на сьогодні. На жаль, не впевнена, що надовго…» – потім подумала Таня, але цієї думки вирішила командиру п’ятої БЧ в голову не вкладати, як зробила зі своїми попередніми. І Таня знову стала непорушною дівчиною зі світлини, дочкою старшого конструктора Б-130 із застиглою назавжди посмішкою на незайманих дівочих вустах.

Михайло ще довго дивився на світлину «Хресної Матері» в надії ще щось почути від неї, однак вона мовчала.

За якийсь час кап-три зітхнув і знову перевів погляд до картини в круглій рамці, що емітувала ілюмінатор, з биркою номер 1201–59 в лівому кутку. Йому подумалось, що номеру немає на цьому кораблі, тільки його душа, і то не певно.

Чоловік сподівався на картині побачити як завжди сяючі зорі над водами Білого моря. Однак на ній, немов в справжньому ілюмінаторі, вже рясніла заграва ранкової зорі кольору тонких рожевих пелюсток сакури на воді предковічного світового океану і заразом – Таніної сукні. Михайлу навіть здалось, він бачить русалочий хвіст, що зникає в темній воді, немов на кіноекрані. Все жило, рухалось навколо нього. Все те, що раніше було мертвою непорушною матерією зі своїм порядковим номером, оживало і показувало моряку своє єство… Починався шістнадцятий березневий день тисяча дев’ятсот шістдесят другого року.