Галина Горицька - Світлина Хресної Матері

– Ух, – видихнув Михайло. – Мені шкода, Іваничу. Не знав… А за що?

– Бо була лемкинею. І батько її з львівської Просвіти…

– І за це..?

– Слухай. Тривала війна. Спецслужби не встигали зі своєю перлюстрацією [16] Перлюстрація – таємний перегляд певними органами особистої інформації, що пересилається, чи кореспонденції. , з усим тим лайном… А там листи на лемківській. Хіба розбереш, що там в них написано? Львів тоді тільки звільнили від фашистських окупантів. Ріки крові просвітників та інших інакомислячих, іноземців, неугодних текли тоді по його бруківці…

– І як ти після цього… кхм… служив? – Михайло Сергійович зковтнув.

– Отож. Потім я, звісно, і накосячив на одній із операцій. Бо був напідпитку. Мав ліквідувати, а не зумів. Почув від об’єкта гуцульську говірку… Почав ставити собі непотрібні запитання щодо доцільності… А чи не помилились, як з моєю жінкою там, зверху? Чи, бува, нічого не переплутали? Запитання, котрі були зайві, взагалі не в моїй компетенції, адже існував чіткий наказ і інструкція… Отак мене і розжалували. А невдовзі відправили начальником одного з виправно-трудових лагерів на Колиму. Проколовся по повній.

– Шкодуєш? – Михайло долив в маленьку китайську піалку, розписану анютиними о́чками, трохи настоянки Іваничу.

– Ні. Я б не зміг вже більше так багато вбивати. Кхм, себто бути ефективним у своїй спеціальності, – поправив себе тоді Іванич. – Після смерті моєї душі, моєї лемкині. Знаєш… а допоки вона була живою, зі мною… ми ж так сварилися!.. А потім мене просто не стало на багато років. То добре, що мене звільнили і відправили на Колиму. Я там ніби сам з урками відбував, а не вони в мене. Я так корив себе…

– За що?

– Що не вберіг. Що мене не було поруч. А пізніше – що дочку, Таню, не забрав з собою, а віддав на виховання діду з бабою. Людина завжди знайде, за що себе корити. Розумна людина. Це тільки в дурних нема ні страху, ні шкодувань, – Іванич відсьорбнув настоянки і погладив обережно узор з випуклих анютиних о́чок на піалці. – А знаєш, мені віддали на Лонцького її особисті речі. Перед розстрілом вона вишивала анютині о́чки гладдю. Це були її улюблені квіти.

Це була їхня перша відверта розмова. До дрижаків. А потім були ще і ще… І, поки ці двоє гаяли безмежно довгі вечори поблизу Північного кола, ті розмови ставали все більш карколомними. Зокрема, згодом Іванич полюбив розповідати про навики та вміння офіцерів-одинаків СМЕРШу в рукопашному бою та використання особистої зброї, а саме пістолетів та револьверів під час пошукової діяльності. Іванич зазначав, хитро жмурячись, що автомати в тих були не в ходу – ніде було сховати під одягом, немов брудну совість.

У вікні на третьому поверсі готелю горіло світло. Михайло знав, що в будівлі навпроти перебуває наразі тільки вона, Фаїна Вікторівна, а значить, то вона досі не спить.

Інших гостей в готелі не було. З кінця минулого року в них гостей на базі взагалі не було. А самі визначні, високе начальство з інспекцією, тут квартирувалися ще наприкінці жовтня 1960 року. Тоді як раз тривали навчання «Корал» і їхня підводка двічі успішно здійснила постріл торпедою Т-5 з ядерною боєголовкою поблизу архіпелагу Нова Земля в Баренцевому морі.

Саме тоді тут з’явились товстопузі і пихаті столичні штабні з лискучими чорними портфелями. Щулились мерзлякувато від пронизливого далекосхідного вітру. Розслаблялись лише в клубі, в котрому з нагоди приїзду високого начальства щовечора крутили фільми і влаштовували танці, та в своєму готелі. Тієї осені всі готельні вікна мерехтіли світлом люстр і торшерів, а за фіранками їхніх номерів постійно сновигали туди-сюди вальяжні, немов набиті ватою іграшкові фігури. Тоді за тими вікнами можна було спостерігати з ДОСа, немов за кіноекраном. Відслідковувати їхні пересування, робити висновки.

Михайло тоді напевне вже знав, що в одного з офіцерів організаційно-планового відділу штабу Північного флоту, прізвище якого вже давно вивітрилось з його голови, простатит – він щопівгодини ходив до туалету, а потім лягав в ліжко, вимикав світло і знову все повторювалось з лякаючою регулярністю приреченості.

Інший, котрий відповідав за контроль застосування спецзброї на підводних човнах, вічно ходив туди-сюди і чухав своє чимале барильце. Регулярно підходив до холодильника і діставав звідти пляшку за пляшкою. Кап-три здогадувався, що то було пиво.

Інший, Рассохо Анатолій Іванович, заступник керівника їхніх навчань, щопівгодини від опівночі підходив до свого вікна, привідчиняв щільно зашторені портьєри, і тонкий дим цигарки починав витись в сизе, сіріюче сходом сонця на горизонті небо. Михайло Сергійович знав, що він усю ніч пише документи, робить якісь звіти. Працює. І той знав, напевно відчував якимось шостим чуттям, що за ним спостерігають. Однак, звісно, командира п’ятої БЧ не бачив, не міг бачити, бо той дивився на його вікно зі своєї нічної темряви з повністю вимкненим світлом. І якби не здатність кап-три бачити в суцільній темряві, то, можна було б припустити, що він чогось не зауважує. Однак, Михайло Сергійович вмів як помічати все, так і аналізувати.