Галина Горицька - Світлина Хресної Матері

Рассохо, на відміну від інших штабних, йому подобався. Перший замкомандуючого Північним флотом був різким і напористим, мав рівну поставу і був відомим фахівцем з океанографії та гідрографії. Рассохо не був підводником, але встиг покомандувати багатьма надводними кораблями і був відомим фахівцем з корабельної артилерії. А ще мав репутацію нестандартного прихильника багатьох цікавих флотських починань: якщо на флоті з’являлася якась нова і передова ідея, то зазвичай за нею стояв Рассохо. Він прославився тим, що організовував і керував проведенням перших морських караванів через кригу, що закривала підходи до північних володінь СРСР, з Мурманська в Тихий океан. Такі каравани були надзвичайно ризикованою справою, і з появою атомних криголамів Рассохо став першопрохідцем в проводці караванів торгових суден і військових кораблів, включаючи підводні човни, з Північного флоту на Тихоокеанський. А ще він писав вірші і навіть двічі був лауреатом Державної премії СРСР за свої книжки. «Цікаво, а я б міг присвятити Фаїні вірша?» – подумав «морський вовк», його думки наразі зводилися до одного – свого кохання, коли в двері його квартири тихо постукали.

Михайло Сергійович ненадовго відволікся від об’єкту своїх почуттів. Іванич стояв в дверному отворі з тонкою сірою текою в руках. «На Фаїну», – зрозумів Михайло.

– Заходьте, Івановичу, – ґречно запросив кап-три сонного помічника коменданта.

– Ні. Давайте вже завтра ви мені поясните, навіщо вам здалась справа цієї благонадійної і нічим особливим не примітної журналістки. Вона абсолютно надійна, хіба ви не розумієте? Чи ця підозрілість викликана особистим інтересом?

– Ну ось ви й самі дали відповідь на своє запитання, – підтвердив Михайло Сергійович.

Іванич, котрий зазвичай не виказував емоцій, злегка підняв брови, однак капітан зауважив цей легкий порух.

– Не спостерігав раніше за тобою такої гарячковості. Взагалі такого… – Іванич не міг підібрати слово.

– Я й сам не спостерігав за собою такого, – роздратовано від власних же емоцій і тому сухо зауважив капітан.

– Ладно, тримай, – Іванич тицьнув до рук кап-три тонку сіру картонну теку. – Сам був колись таким. Ще з першою дружиною…

– Щиро дякую. Там же нема нічого такого?..

– Абсолютна нецікава біографія, – запевнив помічник коменданта і втомлено знизав плечима. – Та й вона старша за тебе на два роки. Це так, для загальної інформації.

– Буває, – усміхнувся капітан і хотів додати: – А твоїй дружині скільки років? – Однак вчасно прикусив язика.

– Що ж, ну якщо так… – сонний Іванич знову знизав плечима і повернувся до виходу. Потім таки не витримав: – Нє, ти серйозно? Аж настільки?

– До баротравм.

Михайло розпрощався з товаришем, потім сів на дивані і з хвилюванням почав роздивлятись чорно-білу світлину журналістки, котру було зроблено на пропуск до бази. Її портрет. З того на капітана в упор дивились добрі променисті очі, а вперті вилиці і трохи набурмосені брови вказували на надійність і чесність. «Я буду захищати тебе», – раптом промайнуло в голові Михайла і він вперто стис зі щелепи. Потім розкрив сірий папірець, помережаний друкарським чорнилом.

Дата народження – 5 липня 1922 року. Київ. Закінчила київський університет імені Шевченка екстерном в 1950 році. «Чому так пізно? А, ну да… Війна…» Ніколи не була одружена. «Хм, ніколи?..» Батьки померли. Живе з котом. Статті… Багато статей. «Купається в роботі і нею ж закусує на десерт. Будемо ламати згубні звички», – рішуче подумав кап-три. Не палить, не п’є. За кордон не виїжджала. «Сухо, коротко, по ділу. Мені підходить, – констатував кап-три. – То значить, кажеш, з чоловіком по телефону будеш теревенити всю ніч, моя дівчинко?». Михайло підійшов до вікна і подивився на освітлене готельне вікно. В ньому на підвіконні сиділа тонка поетична жіноча фігура і заплетала собі косу, немов Альонушка з картини Васнєцова в Третьяковці.

Михайло гарячково потер вилиці: «Піти до неї? Привітати із запізненням, адже тиждень тому було Восьме березня. Точно! З цукерками і трав’яною настоянкою і зізнатись, що я її кохаю. Ні, з цукерками і коньяком. Який ідіот тащить коханій трав’яну настоянку, вона ж не Іванич? Хоча ні… Я ж читав ОС [17] ОС (скор.) – Особова справа. , вона не вживає. Та й як я отак завалюсь до неї зі своїми почуттями? Дурень. Повний телепень…»

Він ще кілька разів пройшовся туди-сюди по вітальні своєї квартири офіцерського ДОСу і вирішив натомість піти в кают-компанію порадитись з жінкою, котру до сьогодні вважав своїм єдиним коханням на все життя.