Олександр Красовицький - Справа майстра-червонодеревника

Треба якось повідомити Мірі. Мабуть, вона знов убереться у сіре пальто та капелюшок із вузькою смужкою чорної вуалі, що закриває очі. Мірині очі блакитні, як небо у серпні. Він бачив їхню пронизливу блакить навіть з-під вуалі тоді, на кладовищі, біля могил князя Курдашова та його дружини. Раптом у спогадах молодого слідчого сплив силует іншої дівчини під вуаллю. Насмішкуватий дзвінкий голос, аромат яблучних парфумів, вуаль не траурна – оманливо-загадкова, густа, як найтемніша вереснева ніч. Крізь ту вуаль він спочатку не міг роздивитися очей Барбари Злотик, але згодом дізнався, що вони темні, із зеленим відблиском, хоч і змінюють колір залежно від освітлення. Навряд чи Барбару Злотик засмутить смерть старого слідчого, який був ініціатором її арешту.

Автомобіль зупинився біля знайомого Менчицю невисокого паркану. Викривлені гілки старих яблунь обплітали будинок з усіх боків. Молодий слідчий рипнув хвірткою, завагався. Якщо це справді місце злочину, варто зважати на деталі – сліди на стежці, акуратно виметений поріг.

– Ви гадаєте… – звернувся Менчиць до Репойто-Дуб’яго.

– Не впевнений, – відповів той. – Про вбивство розповів двірник, якому, своєю чергою, розповів хлопчина з газетами, малий говорив про тіло у будинку, сказав, що багато крові.

Менчиць повільно рушив стежкою у напрямку веранди. Розносник газет приходив до цього будинку щоранку, отже, першим або одним із перших виявив тіло. Менчиць уже майже торкнув ручку дверей, як почулося рипіння хвіртки. Молодий слідчий та начальник розшукової частини озирнулися. Біля хвіртки завмерла дівчина у темному пальті. Зараз вона була без вуалі. І з відстані у кілька кроків Яків Менчиць міг бачити пронизливу блакить її очей кольору серпневого неба.

– Міро, навіщо ви сюди прийшли?

Репойто-Дуб’яго сумно подивився на дівчину й додав до репліки слідчого:

– Панно Томашевич, я змушений попрохати вас…

– Щось тут трапилося? – тихо запитала дівчина.

– Ми не знаємо напевно, – відповів їй Менчиць, – але, здається, тут сталося убивство. Тарас Адамович…

– Вплутався у нову справу?

Невже вона ще не здогадалася? Чи їй надто боляче усвідомлювати, що колишній слідчий Галушко більше не вплутається у жодну зі справ… Міра усміхнулася. Дивна реакція, але, напевно, люди завжди дивно реагують на смерть. Вона пройшла повз Менчиця і мовила фразу, на яку молодий слідчий точно не очікував:

– Пані Марта передала вам якісь особливі трави для чаю. Доброго ранку!

Менчиць хоче запитати, хто така пані Марта і навіщо йому трави, а потім помічає широку усмішку на обличчі Репойто-Дуб’яго. Він прослідковує за поглядом начальника розшукової частини й теж усміхається – біля дверей веранди стоїть той, до кого на похорон Міра, можливо, колись і убереться у чорну вуаль, однак не сьогодні.

– Пане Менчиць! Олександре Семеновичу! Несподівано бачити вас тут разом, хоч я і здогадуюся про причину вашого візиту, – гучно озвався з порогу господар будинку посеред яблуневого саду.

– Ми думали, вас убили, – щиросердно зізнався Репойто-Дуб’яго та усміхнувся. Його молодий колега почервонів.

– О-о-о? – питально звів на лоба густі брови Тарас Адамович. – Що ж, матиму на увазі, що у разі моєї смерті за справу візьметься особисто начальник розшукової частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго.

– Наступного разу не приїду, доки напевне не переконаюся, що то таки ти віддав Богові душу. То що тут сталося на цій вулиці, яку не кожен знайде у лабіринтах Подолу?

– Вбивство. За кілька будинків звідси.

– Отже, таки вбивство, – спохмурнів Репойто-Дуб’яго. – Тобі щось відомо?

– Я оглянув тіло. І будинок.

Колишній колега хитнув головою.

– Імпровізуєш, Тарасе Адамовичу. І що скажеш?

– Кілька речей непокоїть мене. Однак краще, якщо ви оглянете все самі й побачите на власні очі. Міро, – раптом звернувся він до дівчини, – ви говорили щось про трави… Пані Марта у Києві?

– Так, – ледь чутно прошепотіла Мирослава.

– Тоді залюбки пригощу вас усіх особливим чаєм пані Марти, звичайно, знайду й дещо до чаю. Чекатиму вашого повернення, – сказав старий слідчий та подивився на Менчиця.

– Ким був загиблий? – запитав Репойто-Дуб’яго.

– Майстром-червонодеревником.

– І тебе щось непокоїть?

Тарас Адамович на мить замислився та згодом відповів:

– Так, кілька речей. Найбільше – напис, який він залишив на підлозі.

– Він устигнув щось написати?

– Так. Перед смертю. Лише одне слово, яке я не розумію.