Олександр Красовицький - Справа майстра-червонодеревника

Цієї миті працівник антропометричного кабінету Яків Менчиць підіймався східцями на третій поверх будинку, де розміщувалася розшукова частина Київської міської поліції. Підіймався повільно, бо ж здавалося, що високі сірі стелі нависають над ним тягарем. Хотілося вийти із цієї будівлі, йти вулицею далі, туди, де ще вчора у Золотоворітському сквері грала музика з гучномовців, а поруч стояла й усміхалася дівчина, яка колись першою надіслала йому листа. Ніколи не думав, що кабінети у цій будівлі так гнітитимуть його, огортатимуть безпросвітним серпанком нудьги. Відчинив двері до того, в якому звик проводити довгі години буденного дня, і зупинився, почувши, як хтось озвався до нього.

– Пане Менчиць!

Холодний хрипкуватий голос. Останнім часом він чує його надто часто, раніше Іван Арчибальдович Фогль зрідка виявляв бажання вийти зі свого кабінету, щоб поговорити з кимось у коридорі. Невже лишилися нерозв’язані питання у справі вбитого авіатора – князя Курдашова? Навіщо він спинив його?

– Вітаю вас, пане Менчиць! – повторив заступник головного слідчого.

Крива усмішка, незмінний монокль. Фогль не з тих людей, до яких відчуваєш симпатію з першої хвилини знайомства. Молодому слідчому складно уявити ситуацію, коли хтось узагалі може відчувати симпатію до цього власника хрипкуватого голосу та риб’ячих прозорих очей.

– Хіба ви не чули новини? – запитав Фогль, проте, почитавши вираз нерозуміння на обличчі Якова Менчиця, додав: – Убивство!

Тривожне передчуття стискає молодому слідчому горло, змушує слухати Фогля, не перериваючи. Той уповільнює слова, розтягує репліки, ніби насолоджується ефектом. Та й справді ж насолоджується!

– Убили якогось старого на Олегівській, – сказав Фогль, спостерігаючи, як кам’яніє обличчя співрозмовника.

Яків Менчиць лишає Фогля у коридорі, так і не прокоментувавши його репліку. Затим мерщій проноситься повз відчинені двері кабінетів та завмирає лише біля тих, де на порозі вимальовується начальник розшукової частини – дійсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго…

Потім Яків Менчиць спускається вниз, до виходу, бачить жандармів на першому поверсі, які рухаються уповільнено, наче уві сні. Чи то він й справді потрапив у сон, в один із нічних кошмарів, у якому з величезного літака – «Ілля Муромець» конструкції Ігоря Сікорського хтось скинув бомбу саме на будинок посеред яблуневого саду на Олегівській. Уві сні Менчиць прийшов туди на світанку й побачив лише велику чорну воронку на місці будинку зі заскленою верандою та акуратною доріжкою від хвіртки. На краю воронки щось, присипане землею, зблискувало на сонці. Він торкнув рукою і зрозумів – то клавіатура старої друкарської машинки.

Але зараз то був не сон. Він їхав у автомобілі поруч із Репойто-Дуб’яго, якому, здавалося, передалося Менчицеве занепокоєння. Не дивно – начальник розшукової частини – не лише колега і шаховий партнер старого з Олегівської, а й давній друг. Він, певно, теж не сумнівається, що на тій вулиці нікого вбивати, крім старого надокучливого слідчого у відставці, який міг знову вплутатися в якусь ризиковану справу. Вони їхали швидко, хоч і доводилося об’їжджати дорогою замети снігу.

Узимку в цьому місті всі лаються через сніг – городяни нарікають на власників трамвайних маршрутів, власники маленьких кав’ярень та крамниць – на міських двірників. Останні не поспішають розчищати сніг поблизу трамвайних колій та сварять бельгійців, які років десять тому викупили акції в тодішнього трамвайного короля – Лазаря Бродського і мали б дбати про колії та ділянку за три метри від них. Менчиць також подумки лаяв двірників, які мали б розчистити вулиці. Автомобіль непевно почувається на засніжених міських дорогах, однак Репойто-Дуб’яго не визнає іншого транспорту. Молодий слідчий поглянув на начальника розшукової частини, намагаючись збагнути, про що він думає.

– Пане Менчиць, – ніби прочитав його думки Репойто-Дуб’яго, – хіба Тарас Адамович розслідував щось іще, окрім…

– Справи зниклої балерини?..

– …та вбивства авіатора і його дружини?

– Ні. Принаймні, я нічого такого не знаю…

Репойто-Дуб’яго змовк, насупив кошлаті брови.

Олегівська тиха, як найтихіша околиця Києва. Чи то Флорівський монастир осяює її благодаттю, вимальовуючи чіткий обрис дзвіниці на тлі сіро-блакитного неба з кошлатими хмарами, чи то тихою меланхолією віє з боку Щекавицького кладовища. Тарас Адамович колись говорив, що там поховані його дід і батько. А тепер… Менчицю не хочеться думати про це, він жене лихі передчуття геть, вдивляється у чужі паркани, намагаючись відволіктися. Думки повертаються, обплутують голову на рівні скронь, шепочуть недобре на вухо.