– Може, убити його? – прошепотів Федір. – Непотрібна людина, а квартира багата, якщо пошукати, знайдемо чимало!
– Спи, Федю, – відповів другий. – Тобі б тільки вбивати! А коли заборонять, а ти вже звик? Куди підеш? На дорогу?
– Та чого звик? Не звик я! Усе одно болісно вбитих бачити!
– А комісар що сказав учора? Не пам’ятаєш? Ніяких випадково вбитих!
Самсон поправив пов’язку, обережно сів на ліжку, весь на слух перетворився. Стало йому остаточно зрозуміло, що це його ж відрізане вухо, яке там, у шухляді письмового столу в батьківському кабінеті лежить, його про небезпеку попереджає. Інакше як би він цей шепіт почув?
«Тікати?» – подумав він і відразу заперечливо головою хитнув. Нíкуди було тікати. Можна було б до вдови спуститись, у неї до ранку посидіти. Вона пустить. Але потім що? Таж це його дім, його квартира! Чому він мусить тікати? Може, взяти гвинтівку і знищити їх? Тільки як перевірити, що в ній, у тій, що не впала і не вистрілила, патрон є? І якщо є один патрон, а цих двоє, то другий потім його самого вб’є. Вони ж убивати вміють, в армії цього вчать. А може, в їхню армію тільки тих беруть, хто вже сам убивати навчився? Он скільки трупів вулицями Києва рік тому лежало? Та й пізніше теж. І коли батька вбили…
Самсон обережно встав із ліжка. Холодна дерев’яна підлога вколола голі ступні. Він намацав капці, вліз у них, і ступням тепліше стало.
– Не треба його вбивати, – знову прошепотів Антон, і Самсон на мить вдячність до нього відчув.
– Я ж тіки так, запропонував, – дав задній хід Федір і голосно позіхнув.
– Ти ж не хочеш в одній квартирі з трупом жити? – вів далі високий червоноармієць. – А винести й на вулиці кинути вже не положено. Двірник помітить і поскаржиться, та й патрулі ходять…
– Холодно якось, і ці воші, суки, кусаються! Їм, напевно, теж холодно! – Федір знову позіхнув.
– Чого це їм холодно? Ти ж іще живий, іще теплий!
Після цього замовкли вони, а ще через хвилину почув Самсон хропіння. Злякався спочатку, що тепер до ранку це хропіння чути буде, але, мабуть, хропун повернувся зручніше, і стало в голові у Самсона тихо.
Він вийшов до вітальні, постояв у темряві. Зіщулився через холодне повітря. А потім одягнувся і зі свічкою в одній руці та з порожнім мішком у другій до підвалу по дрова спустився. Набрав їх десятка півтора та обережно, переступивши знову через рипучу першу сходинку, піднявся до себе.
Затопив камінну піч, від якої тепло й на його спальню йшло. А потім вирішив і другу піч у вітальні затопити, ту, що задньою стінкою кабінет батька обігрівала. Туди навіть більше дров не пошкодував, думаючи, що в теплі червоноармійці довше просплять і, можливо, у хорошому та мирному настрої прокинуться.
Ті вийшли вранці з кабінету дійсно добросердними. Попирхали по черзі, умиваючись у ванній кімнаті, – водопровід, на подив, працював. Потім, ні слова не сказавши, пішли, закинувши на плечі гвинтівки.
При денному світлі помітив Самсон, що куля, увечері з гвинтівки вилетівши, розщепила товсті дубові двері з коридору до вітальні й там же застрягла. Пошкодження дверей виявилося неприємним для ока, але малопомітним, тому що було воно внизу, за вершок від підлоги.
Повертаючись думками від учорашнього випадкового пострілу гвинтівки до життя, зрозумів Самсон, що настала п’ятниця, і саме в п’ятницю кликав його лікар Ватрухін, аби очі почистити.
Цього разу замкнув він за собою двері, вважаючи, що червоноармійська служба тільки до вечора закінчується. У стьобаній ватяній куртці та в брудних пом’ятих штанях, аби не привертати на вулиці уваги, вирушив Самсон до лікаря.
По Жилянській чулося хлюпання води під чобітьми перехожих. Мерзлі сміттєві кучугури пахли сильніше, а це означало, що весна знову почала відвойовувати в зими свій календарний простір. Березень знехотя наближався до квітня. Десь недалеко пролунав дзвінок трамвая, а через мить і сам він виринув із Володимирської та задзвенів по Жилянській до своєї кінцевої зупинки.
На розі з Ковальською Самсона зупинив стукіт молотків. Він здивувався, озирнувся й побачив робітника, що стоїть на дерев’яній драбині, приставленій до будинку. Поверх назви «Ковальська» він прибивав шматок фанери з чорним написом «Ул. Пролетарская».
Перед будинком лікаря Самсон відчув неспокій раніше, ніж зрозумів його причину. З фасаду над дверима пропала довга вивіска, яка сповіщала, що в цій будівлі приймає лікар із захворювань очей. Серце в Самсона стислося, і з пам’яті виринув нічний шепіт Федора: «Може, убити його?»
Читать дальше