Андрій Курков - Самсон і Надія

– Так ти тепер залізничник?

– Я – ні, що ти! Я на електростанції.

Самсон задер голову й подивився на електричну лампочку, єдину, що світила з чотириріжкової люстри.

– Он як! – здивувався він. – Пощастило тобі! І освіта стала в нагоді!

– Де там пощастило! – відмахнувся рукою Бабукін. – Ось ти платиш за світло?

– Ні, – відповів Самсон. – Так рахунків же не надсилають!

– Ніхто з громадян за світло не платить! Тільки місто за трамвай доплачує і з паливом допомагає! А палива вже майже немає! Ми ж на дровах тепер електрику робимо! Ще дві баржі з дровами на Дніпрі залишились, а потім що? Мости дерев’яні розбирати?

– Атож, – гість співчутливо закивав. – Я ж і сам бачу, світло тільки ввечері, та й то не завжди, вода – вранці й увечері, та й не щодня!.. Я про інше хотів порадитися. Може, у тебе там якась робота для мене знайдеться? Ну щоб справою займатися.

– Роботи багато, – посміхнувся Бабукін. – І зарплата хороша. Тільки її не платять.

– Як не платять?

– Так, не платять. Талони дають, картки, бони якісь на відріз сукна. А грошей майже немає, тому що громадяни за світло не платять… Хочеш таку роботу? Тоді влаштую!

– Треба подумати… – Самсон знітився, і господар у відповідь на це ще раз усміхнувся, тільки тепер з гіркотою.

– Думай-думай! І не поспішай! Зараз поспішати мусять тільки ті, хто фанерні пам’ятники ставлять!

– А їм чого поспішати?

– А їм платять грошима за кожну голову пам’ятника! За двоголовий бюст – подвійно! Художники тепер у привілеях! Не те що інженери!..

Зайшовши в коридор, Самсон спочатку натрапив на військові ящики, а потім, у темряві, і на гвинтівку, що до стіни приставлена була, як мітла. Вона впала й вистрілила. Від переляку Самсон навкарачки присів і почув крізь гуркіт, як усередині квартири з гуркотом двері зачинилися.

Дочекавшись тиші, він іще раз клацнув електричним вимикачем лише для того, аби переконатися, що світла дійсно немає. Потім пройшов до вітальні, знайшов у звичному місці сірники та свічку. З нею в руці озирнувся, намагаючись зрозуміти: куди червоноармійці поділися? Там їх не було, і він заглянув до батьківського кабінету. І побачив їх у кутку просто на підлозі, сидять із переляканими, а тому при свічці ще більш драматичними обличчями.

– Ти це що? – тремтячим голосом запитав Антон, підводячись.

– Темно, – відповів винувато Самсон. – Вона впала й вистрілила.

– Це ти гвинтівку зарядженою залишив? – Антон обернувся і злобно зиркнув на товариша.

– А чого я? Я не заряджав! – відповів Федір, теж піднімаючись із підлоги.

Самсон їх уже не слухав, він намагався зрозуміти, як вони на ніч у цьому кабінеті розмістяться, де тільки канапа й стоїть.

– Може, вам краще у вітальні спати? – запитав він.

– Велика дуже! – відповів Федір, почухавши неголену щоку. – Оборону важко тримати!

– Яку оборону? – не зрозумів Самсон.

– Ну, якщо нападуть. Треба бути завжди готовим, щоб оборону тримати. Тут менша, зручніше.

– А як же ви будете оборону тримати, якщо гвинтівки в коридорі?

Не помітивши в питанні іронії, червоноармійці перезирнулися.

– Нє, на ніч сюди заберемо, – сказав Антон. – Тільки нам тут матрац треба й теплі покривала.

Знайшов їм у комірчині Самсон два вузькі матраци, зі скрині постільну білизну витягнув. Навіть одну велику подушку дістав, що сильно пахла сапокарболем [2] Сапокарболь – засіб від молі. .

Вийшла на підлозі кабінету лежанка, при якій, звичайно, головами вони в письмовий стіл упирались, а ногами – в канапу.

– Ну йдіть, ми тепер спати будемо! – почав Антон випроваджувати господаря, коли на підлогу постіль розкладено було.

Самсон і пішов. Підтопив свою грубку трохи, прислухаючись до шелесту з батьківського кабінету. Потім спати ліг.

Сон довго не приходив, заважав йому сумовитий вітер за вікном. Але коли вітер стих, поплив повільно Самсон у царство Морфея. Уже й хвилі його теплі щоками відчув, як раптом десь поруч шепіт пролунав:

– Ти той, посунься! – Голос явно Антону належав.

– Я ж і так скраю, куди ще? – прошепотів у відповідь другий червоноармієць.

– Матрац же сирий, його б на грубці спершу пропарити!

– Так у них тут грубки нікудишні, простінкові, тільки повітря гріти!

– Це точно! І то не гріють! Та він просто дрова на нас шкодує!

Виразність почутого насторожила Самсона, і він розплющив очі. Перевірив рукою пов’язку – та сповзла, оголивши вушну раковину.