Андрій Курков - Самсон і Надія

Черговий патруль висловив жестами й хитанням голови невпевненість у тому, що для Самсона та його сусіда цей день закінчиться перемогою.

Із заздрістю подивився Самсон знову вдалину, у бік Кузнецької, на веселий жіночий суботник, біля якого вже й замету майже не було. І тут здалося йому, що серед дзвінкоголосих суботниць він упізнав Надію.

Опустив він лопату на кругляк і вирішив пройтися, перевірити, чи не обдурили його очі.

І дійсно, там виявилася Надія, а сама будівля, біля якої дівчата сміттєвий замет прибирали, була не чим іншим, як радянською статистичною установою, де вона працювала.

– Ну як у вас? – поцікавилася вона привітно, упізнавши прибульця.

– Мучимося, – зізнався Самсон. – Нас же тільки двоє, навіть двірничка не вийшла на допомогу!

– А ми допоможемо! Ми такі! – пустотливо вигукнула Надія й озирнулася на подруг. Ті закивали.

Повернувся Самсон до свого дому в супроводі розохочених суботньою працею красунь. Замиготіли в руках у них лопати – новенькі, сталеві. Сусід Овецький навіть відійшов і вирішив відсапатись, а Самсон узяв у нього лом і заходився встромляти його важким вістрям у замет. Робота загорілась. І в вікні першого поверху з’явилося здивоване обличчя вдови двірника. І на обличчі її засвітилася усмішка, добра, привітна.

– Що ж це вас так мало вийшло? – запитала, не припиняючи роботи, Надія.

– Так нас тут мало! Гузєєви з третього поверху ще на початку лютого в Одесу поїхали, а дружина сусідова дитину няньчить, – відповів Самсон.

– Отож, ви ж мешканці, а в нас – установа, людей багато! Ой, подивіться! – раптово відволіклася вона, дивлячись за спину якогось хлопця.

До їхнього замету жвавим кроком підійшли, голосно й весело перемовляючись своєю мовою, четверо китайських червоноармійців. Вони жестами попросили дівчат-суботниць відійти, скинули з плечей гвинтівки й заходилися наносити замету відчутні багнетні удари. Розкришивши верхню частину мерзлої гірки, вони привітно помахали руками й пішли собі.

Роботи тепер залишалося небагато. Розібравши замет ущент і його осколками встеливши всю бруківку, розійшовсь їхній суботник по домівках. Тільки Надія та Самсон виявилися запрошеними до вдови двірника на чай. Вона їх просто з вікна покликала. А після чаю запропонував Самсон дівчині в Купецький сад прогулятися. Вона охоче погодилася, тим більше, що сад лежав просто на її щоденній дорозі з дому на роботу й назад.

Сонце вже сховалося за хмари, але повітря ще було теплим. Два трамваї стояли на трамвайному кільці колишньої Царської площі. Біля них галасував натовп, який бажав стати пасажирами. На сходах, що ведуть до панорамного майданчика та до літнього театру, було людно. Самсон у гімназичному пальті – після чаю він забіг додому, щоб перевдягнутись, – і Надія в своєму каракулевому кожушку опинилися в цій розгуляній юрбі наче серед споріднених душ, які радіють сонячній суботі.

– Дивно, як тут не відчувається історії! – сказала раптом дівчина.

– Якої історії? – уточнив Самсон.

– Тієї, яка зараз змінює світ! Не відчувається війни! Але ж наша армія зараз готується до вирішального бою! Проти всіх ворогів! Розумієте? – вона подивилася допитливо на хлопця.

Самсон кивнув.

– Я про ворогів розумію, – сказав він. – Але ось червоноармійці, які в мене на постої, за селом тужать, за землею! Не можна так багато людей від землі відривати…

– Так, у селян зараз думки тільки про майбутні посіви, – погодилася Надія. – Але саме це й має змусити їх перемогти ворога! Щоб швидше додому повернутися! Робітники теж хочуть повернутися на заводи і в сім’ї! Це нетерпіння перемоги має нам допомогти!

Самсон зітхнув. Вони підходили до краю оглядового майданчика. Відчувалося наближення сутінків, і ті, що гуляли в парку, повертали вже назад до сходового спуску біля колишніх купецьких зборів. Коли вони з Надією зупинилися на краю майданчика, поруч уже нікого не було.

– Ви свій будинок звідси бачите? – поцікавився Самсон.

– Ні, – похитала головою Надія. – А бачите, як красиво дим із димарів іде?

– Бачу! – відповів Самсон.

– Мені так подобається, коли взимку повітря пахне пічним димом! – мрійливо мовила Надія. – Але для цього треба на дачі їхати, там це повітря таке чисте! А ще недавно дим із димарів стовпчиком здіймався, і ніби небо ці стовпчики підпирали! А тепер його відразу вітром звіює!

– Ну так раніше вугілля палили, а вугільний дим – він щільніший, стійкіший, – пояснив Самсон. – Тепер ось дровами топлять, а подекуди навіть книгами! А дров’яний дим – він легкий, безформний. Його найменший подув вітру звіює!