Андрій Курков - Самсон і Надія

Злість заклекотіла в думках Самсона, але він загасив її і все одно їхню грубку затопив, тільки дров цього разу на них усвідомлено пошкодував.

Не спалося йому вночі. Кілька разів здавалося, що він таємний, змовницький їхній шепіт чує. Підходив навшпиньки до дверей кабінету, ліве, єдине своє вухо до неї прикладав, але нічого, крім тиші й поодинокого, випадкового хропіння, почути не міг.

А вдосвіта уявив собі, що при зіткненні з ними сам-на-сам обов’язково висловить їм у вічі неприємні свої думки. А вони, як простий народ, на це поясненнями відповісти не зможуть, а тільки насильством. Що йому тоді? Протиставляти нові думки новому насильству? Провокувати їх на ще більше насильство? Ні!

Вирішив Самсон зранку піти з дому, щоб до десятої, нагулявшись, прибути на Тарасівську до товариша Найдена.

Спускаючись до виходу, він спеціально на першу рипучу сходинку наступив. Як знав, що на її вереск вдова двірника вигляне. І вона виглянула, покликала до себе, чай зробила.

Словом, замість гуляння просидів він у вдови понад годину в теплій кухні, яка буяла запахами простого життя. Розповів про те, як із Надією в Купецькому саду гуляли, а про стіл не розповів і здивувався навіть, що не спитала вона його про стіл. Не могла ж вона не бачити, як червоноармійці його з парадного виносили? Але не торкнулася їхня чайна бесіда злощасного столу. А тим часом вулиця за вікном прокинулася, зашуміла.

– Ти якщо щось заховати хочеш, можеш мені на зберігання дати, – сказала наостанок вдова. – Завтра знову по домівках ходитимуть! Постільну повинність на мешканців накладати! Так ти дивись, прибережи те, що зберегти хочеш!

– Василю, чаю зроби! – крикнув товариш Найден комусь, побачивши вчорашнього заклопотаного письмовим столом візитера, що піднімається сходами з червоними поручнями.

Завів Самсона Найден до того ж кабінету, і вразився хлопець відразу змінам, які сталися за ніч, – тепер крім його столу та стільця під другою стіною стояла книжкова шафа без книг, а обабіч – два масивні купецькі крісла. Перед правим із них – шаховий столик.

– Сідайте! – вказав Найден саме на це крісло, біля якого столик стояв. – Зараз чаю поп’ємо!

Самсон обережно опустився, і прийняло його крісло, мов якусь значну особу. Посадило воно його в себе м’яко й шанобливо. Так, що навіть сам він себе на мить важливим відчув.

– Прочитав я вашу реляцію, – видихнув задумливо Найден. – Добре пишете!

У кабінетне приміщення зайшов із двома кухлями чаю сутулий, сивуватий підстарок. Простягнув один кухоль Найдену, який опустився в друге крісло, а другий – Самсону.

– Добре пишете, – повторив Найден, коли Василь вийшов. – Давно так легко не читав! І думки вмієте висловлювати точно й детально!

– Дякую, – відповів Самсон на вихвалки, чекаючи від мовця якнайшвидшого переходу до суті питання.

Суть питання теж прозвучала, але візитера не втішила.

– Змушений накласти на вашу реляцію відмову, – після паузи сказав Найден сумно. – Відповідального співробітника, який реквізував стіл, покараємо за дві провини за посадою: за реквізицію того, що не підлягає реквізиції, і за невидачу документа про реквізований стіл. Але стіл, – Найден кинув на згаданий предмет розмови замислений погляд, – стіл нам дуже потрібен. Справ усе більше, а працювати немає за чим, та й майже нікому…

Він повернувся тепер обличчям до Самсона й подивився на нього вичікувально.

Самсон знітився. Зрозумів він, що даремно ввечері напередодні так старався виводити олівцем по паперу переконливі думки.

– Я бачу, він вам дорогий, – співчутливо додав Найден.

– Це стіл батька, у шухляді його… наш сімейний паспорт…

– Ну, ці документи скоро не матимуть сенсу, видамо нові, – Найден відпив гарячого чаю і, мабуть, обпік губу об вінця кухля, скривився.

– А ви до денікінців як ставилися? – запитав, відвернувшись від опіку.

– Ніяк, погано.

– А до гетьмана?

– Як усі, – обережно відповів Самсон. – Так само, як і до його німців!

– Ага, – закивав Найден. – А директорії співчували?

– Чому? – здивувався хлопець питанню.

– А нашій, робітничій владі?

Самсон подивився раптом на співрозмовника з реальною жалістю в погляді.

– Вам співчуваю, – сказав він, маючи на увазі саме цього втомленого, не виспаного співрозмовника з майже втраченими через спосіб життя рисами обличчя.