Андрій Курков - Самсон і Надія

Найден помовчав, потім підійшов до столу, узяв написану напередодні реляцію, знов опустився в крісло.

– Я можу вам допомогти, тільки якщо ви захочете допомогти нам, – сказав він.

– Це як же?

– Ми мусимо зупинити вуличний бандитизм і безлад. Нам потрібні рішучі, – при цьому Найден кинув погляд на пошарпану бинтову пов’язку Самсона, – рішучі й грамотні люди… Якщо ви погодитеся, цей стіл буде вашим робочим столом! І весь кабінет буде вашим! Ми тут іще канапу поставимо, щоб можна було відпочити, не покидаючи приміщення!

– Це як? Ким я тут буду? – Самсон роззирнувся на всі боки, приміряючись до кабінету.

– Ну за посадою – це ми вирішимо, а по службі будете боротися з грабунками, будете на варті порядку! Усім, чим зможемо, ми вас забезпечимо. Талони в радянську їдальню я вам зможу хоч завтра видати, якщо погодитеся!

Самсон трохи затримався з відповіддю. У його пам’яті знову блиснула шабля, якою вбили батька, і друга шабля, що відсікла його вухо, вухо, яке лежить тепер тут, у цьому кабінеті, у верхній лівій шухляді батьківського столу. Виходило так, що сам стіл переїхав із квартири до міліцейської установи, щоб помститися за смерть господаря, щоб узяти участь у боротьбі за лад, якого тепер не було ніде, навіть у самій його, Самсона, квартирі, де лежали вкрадені та награбовані Антоном і Федором речі.

– А зброю дасте? – Він подивився на співбесідника пильно, майже вимогливо.

– Звичайно!

– Я згоден, – сказав Самсон, і тут же його губи пересохли. Захотілося чаю, уже трохи прохололого, а значить, не такого пекучого.

– Правильно, – кивнув Найден. – Зараз я принесу папір, і ми все оформимо за правилами.

– І можна буде з шухляд речі забрати?

– Це ж ваш стіл, можете забрати, можете зберігати. Тільки опечатування має товариш Пасічний зняти. Він опечатував, він і розпечатувати має.

– Надійка про вас розповідала, – всміхнувся при рукостисканні Трохим Сигізмундович, невисокий, трохи сутулий чоловік років п’ятдесяти, з животиком, заарештованим жилеткою, одягненою поверх білої сорочки, і з накинутим на плечі пледом. – У нас із донечкою дуже довірчі стосунки! Проходьте! Милочко, постав чаю! – це він уже крикнув дружині, яка тут же вибігла з кімнати, щоб виконати доручення.

Батько Надії посадив Самсона на м’який стілець, сам сів на канапу поряд.

– Вона ось-ось з’явиться, наша Надійка. До тітки побігла, тітонька тут поруч живе!

Відчуваючи за відсутності Надії обережну дистанцію з її вперше зустрінутими батьками, Самсон зволікав із розмовою. Однак розумів, що мовчати неввічливо.

– Холоднувато у вас, – він роззирнувся на всі боки в пошуках грубки. Побачив її в протилежному кутку, вибудувану стовпчиком і вкриту смарагдового кольору кахлями.

– Невже у вас тепліше? – здивувався Трохим Сигізмундович і закинув на ноги бічні краї накинутого пледа. – Ми майже звикли! Але весни чекаємо з нетерпінням!

– Не тепліше, – Самсон зіщулився, потер долоні одна об одну, немов бажаючи їх нагріти, глянув на двері, у які вийшла послана поставити чай господиня, – але весна ось-ось буде! Недарма в місті вже й сміття прибирають.

Батько Надії закивав.

– У вас дача є? – запитав.

– Дача? – здивувався запитанню Самсон. – Була, під Васильковим… Навіть не знаю, що там тепер!

– Давно не їздили?

У Самсона стислося серце. З жахом він подумав, що про літнє родинне гніздо, яким була протягом солодких років його дитинства їхня дача, він уже років зо два не згадував! Та й від батька про неї не чув після того, як удвох вони залишилися. Пригадалася тут довга дорога туди кінним екіпажем, татові списки необхідних на літнє переселення речей, галочки навпроти кожного упакованого предмета. Господи, невже начебто таке недалеке минуле може здаватися таким далеким, наче вичитав із книг, а не своїм власним?

– Давно, – Самсон кивнув.

– Щось ви посмутніли, юначе, – Трохим Сигізмундович співчутливо заглянув в обличчя гостя. – Чи розграбували її, вашу дачу?

– Навіть не знаю, що там, – зізнався Самсон і почув у власному голосі немов сльози за минулим.

– Нічого, як усе заспокоїться, поїдете, подивитеся! Океан ось може місяцями штормити, а потім усе одно настає штиль, мертву рибу на берег викидає, природа очищається і відпочиває.

Самсон посміхнувся. Мама Надії внесла чайник, заходилася накривати на стіл. У коридорі зацокали про дерев’яній підлозі каблучки, і до кімнати заглянула Надія в каракулевому кожушку та з теплою хусткою на голові.