Никлас Натт-о-Даг - 1793

— Ось тобі ще один дотик до пекла. Тобі все одно вже час туди.

Покинувши його в мануфактурі, вийшла назовні тим самим шляхом, яким вони пробралися всередину. Надворі потрусила пляшку з порошком — залишилося ще чимало.

Двір за трактиром порожній і тихий. Гостей ще немає, ніхто ще не протоптав доріжку крізь сніг до туалету. Сніг недавно випав, ще білий, але невдовзі пожовтіє, коли черга до нужника стане довша, ніж змога терпіти. Анна Стіна набрала снігу в відро й понесла до каміна розтопити. Почекала, поки білий сніг став прозорою водою. Налила води в порошок — рідина на мить зануртувала, ніби закипіла, кімната наповнилася незвичним запахом, але скоро все вгамувалося. Нелегко зрозуміти, що якась рідина може мати таку силу, а ніхто цього не бачить.

Сходила по шматочок м’яса в кухню — маленька смужка солонини, що висить під балками. Кинула в ту мішанку. Не розчарувала… Засичало, мов розлючений кіт, невидимі зуби й пазури роздерли м’ясо з усіх боків, проковтнули й не залишили від нього й сліду. Подиміло, наробило бульбашок, а коли дим розсіявся, — ніби нічого й не було. М’ясо просто безслідно зникло.

Але Анна Стіна вагається. Схилилася над мискою — з того боку рідини на неї подивилася якась інша дівчина, так схожа на неї. Від її дихання поверхня збрижилася і обличчя спотворилося. Анна заплющила очі й глибоко вдихнула.

Мороз щипає шию і ніс, але Мікель Кардель радий побути на свіжому повітрі, а не в темній кімнаті вдови Фреман. Зустріч пройшла краще, ніж він міг очікувати. Справа зрушила з місця. Здавалося, від самої згадки про Маґнуса Ульгольма й новини, що він повертається до Стокгольма, вдова помолодшала років на двадцять. Давня ненависть роздмухала в ній багаття, і жінка знову стала жвава й готова до бою. Кардель з двору не встиг вийти, а служниця і посильні вже побігли повз нього з посланнями, так само раді хоч на час вирватися з компанії пані Фреман.

Мікелеві треба випити, щоб скинути гнітюче враження від її сліпого погляду. Він зазирнув в одну пивницю на площі перед Слюссеном. Пів години посидів там і вирішив, що Місто між мостами має значно кращі пропозиції. Поки думав, яку ж корчму вибрати, згадав, що в одній якраз має незакінчену справу, і вирушив ліворуч до Залізної площі. Йому треба до трактиру «Мавпа».

Кардель зразу побачив, що Карл Туліпан його впізнав, бо зустрів, розвівши руки на знак вибачення. Мікель почесав потилицю під шапкою і скривився:

— Мені це розуміти як знак, що панночки й зараз немає вдома?

Туліпан кивнув на знак згоди.

— Так і є. Можу лише сказати, що мені шкода. Можу вам запропонувати щось випити?

Але Кардель відчув, що тут щось не так.

— Я бачу, гості вже почали приходити. Якщо дівчина тобі допомагає в роботі, не розумію, з якої радості їй зараз бути деінде.

— Вона… Ловіса не дуже добре почувається, повернулася додому з жаром, і я вирішив не змушувати її працювати сьогодні.

— Он як! То тепер вона вже вдома? Може, зі мною вона поговорить.

Кардель пішов до сходів за шинквасом. Калле перегородив йому шлях:

— З глузду з’їхали? Ви не можете просто так ходити, куди заманеться! Ви ще й п’яний, від вас смердить! Ідіть своєю дорогою, бо зараз покличу варту, одержите тоді на горіхи!

Але Мікель відсунув корчмаря вбік, наче відігнав зграю комарів:

— Геть з дороги.

Анна Стіна почула чужий бас на сходах, лемент Карла Туліпана і зрозуміла, що через свою нерішучість згаяла єдиний шанс. Тепер все, за що вона боролася і що здавалося таким близьким, втрачено навіки. Хочеться кричати, але з її уст злітає лише тихе скавчання… Непевними руками вона підняла миску й стала за дверима, готова вилити небезпечну рідину на сепарата, щойно він стане на порозі.

З’ясувалося, що Мікель Кардель і сам не підозрював, яке в нього загострене чуття небезпеки. Либонь, проведені в компанії зі смертю роки не минули безслідно. Крізь алкогольний туман в голові він відчув щось недобре, помітив краєм ока тінь і інстинктивно підняв ліву руку, затуливши протезом обличчя. Глиняна миска вдарилася об дубову долоню і розлетілася на шматки. Почулося сичання — рідина роз’їдала одяг. Мікель заходився зривати з себе камзол — добре, що шви від їдучої рідини вже не тримали як слід. Кімната повна диму, аж очі виїдає. Болю ніякого не відчуває — мабуть, тіло не постраждало. Поки він стоїть і розмірковує, маленька фігурка проскочила під його правою рукою і побігла сходами вниз. Кардель вдруге за сьогодні відштовхнув Туліпана з дороги й кинувся за нею.