Никлас Натт-о-Даг - 1793

Вінґе подивився на Лоренца довгим поглядом.

— Ви були хорошим бондарем, Лоренце Юганссоне?

— Одним з найкращих. За рік мав би стати старійшиною цеху…

— Якби вам довелося вибирати між целібатом і смертю, що вибрали б?

У мануфактурі тихо. Темно, і темрява ця наповнена різким запахом. Це не сморід гнилої плоті, щось інше, гостріше, від нього пече очі. Анна Стіна знає це відчуття, яке буває в людних місцях, коли там раптом стає порожньо. Її очі помалу звикли до сутінків. Її поводир добре знає дорогу між діжками й відрами. Стіни з дощок збиті так недбало, що через щілини Анна Стіна бачить останній промінь сонця.

Дівчина чує, як її супутник ходить приміщенням, то тут, то там помічає його постать, намагається розгледіти, що він робить і що бере. Пішов до ніші, де повно всяких глиняних посудин, мацає, роздивляється. Бере одну, ще одну, підходить до брудного стола. Знімає з гака грубі шкіряні рукавиці, вдягає, через лійку насипає у пляшку з однієї посудини, потім з другої. Струшує пляшку, затикає шийку корком.

— Ти бачила мої руки й чула мою історію. Думаю, не треба ще раз казати, який цей порошок небезпечний. З ним треба дуже обережно.

Простягає Анні пляшку, але коли вона хоче її взяти, знову тягне руку:

— А гроші?

Анна Стіна порпається в підкладці спідниці, нарешті знаходить вузлик, у який зав’язала кілька монет, прихованих з чайових у «Мавпі». Чоловік обережно розмотує тканину, перебирає монетки й махає головою:

— Цього мало. Ти знаєш, скільки треба спалити дров, щоб приготувати стільки попелу? А скільки праці вкладають лісоруби, сплавники, і ми в таких цехах? Це надто мало за весь цей труд.

— Є ще ось це.

Анна Стіна простягає пляшку бренвіну, який збирала мало не по краплі, зливаючи залишки з кухлів гостей корчми. Чоловік посміхнувся.

— Не скажу, що не люблю випити, але якщо продам цей попіл, зможу купити собі багато таких пляшок…

На кілька секунд замовк і про щось задумався. Анна Стіна не бачить його обличчя і не може зрозуміти, про що він думає.

— Що ти з ним робитимеш? — питає нарешті жебрак.

Дівчина розгубилася, але їй набридла брехня і вона не бачить, як їй може нашкодити, якщо скаже правду.

— Занурю в нього своє лице, щоб мене більше ніхто не впізнав.

Чоловік здригнувся від жаху.

— Але навіщо, дівчино?

— Це довга історія. І моя справа. Вам достатньо знати, що це питання життя або смерті.

І не лише її життя, додає про себе.

Чоловік почав ходити довкола неї, часто дихаючи й потираючи свої скалічені руки.

— Гарна ти, дівчино… Не подобається мені, що така краса марно пропаде, та ще й з моєю допомогою. Позаяк ти не маєш достатньо грошей, щоб заплатити за мій товар, то дозволь мені востаннє обійтися з твоєю красою так, як вона того заслуговує. І цього буде достатньо. Он в кутку купа мішків. Не розкішне ложе, але на одну ніч згодиться.

Анна Стіна стоїть без слів. Від тяжкої мовчанки жебрак починає переступати з ноги на ногу. Йому трохи соромно, але не настільки, щоб вгамувати свою хіть.

— Взагалі я чоловік не тієї породи, але мусиш зрозуміти, що обставини…

— Не знала, що вас є більше однієї породи, — Анна простягла руку: — Може, даси мені мій товар, раз уже отримаєш платню?

Він зам’явся, але пляшку віддав. Дівчина зважила в руці — не така й важка, і не скажеш, що таку силу має. Вийняла корок, понюхала — нічим не пахне. Кивнула — мовляв, домовилися. Чоловік схилився в кутку, розкладає мішки — готує для них постіль на ніч. Анна Стіна спокійно чекає. Усе приготувавши, показує їй жестом, що все готово, можна лягати.

— Спершу ти. Я буду згори, — відповідає дівчина.

Хтиво посміхнувшись, жебрак спускає штани й лягає на мішки. Скидає куртку, через голову стягає сорочку. Тіло змарніле, брудне. Підняв свої спотворені руки, щоб обняти її і прийняти на ложі. Анна Стіна перевернула пляшку й висипала на нього порошок. Чоловік спершу здивувався, потім очі сяйнули гнівом, а далі він заспокоюється і глузливо кривить губи:

— Дурепо, хіба я тобі не казав, що порошок стає небезпечний тільки разом з водою? Єдине, що зараз відчуваю, — ціна мого товару зросла.

Анна Стіна висмикнула корок з другої пляшки й вилила на нього бренвін. Кімната зразу наповнилася запахом горілої плоті. На обличчі, плечах, грудях, животі жебрака утворилися пухирі, повалив білий дим і шкіра стала набувати такого вигляду, як на руках. Дівчина не впевнена, що він зараз її чує за власними криками, але все одно каже: