Никлас Натт-о-Даг - 1793

Анна Стіна невідомо чому побігла не праворуч, а ліворуч, у кухню, де вікно малесеньке — не пролізеш. Тут є лише вихід. Вона чекає, поки пальт з’явиться у дверях. Більше часу не має.

Кардель заскакує в кухню і бачить на її обличчі добре знайомий вираз. Пам’ятає його з війни. Деяким людям буває надто боляче сподіватися на краще, бо їм здається, що долі конем не об’їдеш. І тоді вони з упертим шаленством кидаються просто на смерть. Можливо, останньої миті вони відчувають задоволення, повернувши собі контроль над подіями. Ціна ж — усього лише їхнє життя. Дівчинка обома руками тримає ніж. Вона не слухає, що він їй каже. Кардель бачить, як вона повертає вістря до себе, заплющує очі й рішуче спрямовує ніж до свого горла.

— Сьогодні ви прийшли пізніше, ніж звичайно, пане Вінґе. Уже вечір. І вигляд маєте кепський.

— Погано сплю.

— Найменше мені хочеться зашкодити вашому здоров’ю. Може, попросити охоронця, щоб принесли ковдру чи кави?

Вінґе мотнув головою і тяжко сів на ослінчик — тепер уже в камері Юганнеса Балька.

— З часу нашої останньої зустрічі, Юганнесе, я виконав три завдання. Завдяки першому я зрозумів, що ви мені розповіли не все.

Бальк примружив очі, але змовчав, чекаючи на продовження.

— Дещо у вашій історії викликало в мене сумніви. З ваших слів, наслідки свого зізнання ви зрозуміли, тільки дізнавшись про мене. Але на той час ваш злочин уже був справою завершеною, Деваль перетерпів усі муки й навіть помер. Я маю знати, чому ви з ним так вчинили, і інстинкт мені підказує, що тут мотив особистий, і причини такої ненависті заховані десь глибоко в вас.

Балькова відповідь звучить, як тихе шипіння:

— Яка тепер різниця? Що зроблено, те зроблено.

Вінґе не погодився:

— Я завжди прагну зрозуміти природу злочину, який розслідую. Те, що я дізнався після нашої останньої зустрічі, допомогло мені вас зрозуміти. Я у своїх справах пішов до площі Бренда-Томтен, і Провидінню чи пані Фортуні заманулося, щоб я зустрів візника, який навесні перевозив двійко юнаків з Карлскруни до Стокгольма. Його розповідь відрізнялася від вашої кількома маленькими, але дуже важливими деталями. Ви їхали не на рівних умовах, Юганнесе. За обох заплатили ви. Візник мені розповів, що чув деякі ваші розмови, і його здивувало, як за такий короткий час двоє раніше незнайомих людей могли стати такі близькі? А коли прибули до Стокгольма, він бачив, як ви з Даніелем взялися за руки й так пішли від екіпажу.

Бальк заплющив очі, щоб не зустрітися поглядом з Вінґе.

— Я думаю, що через виховання і складне дитинство ви виросли дуже замкнутим і черствим. Як руки, які щоденно виконують важку працю, грубнуть і вкриваються мозолями, так погрубішали й ви. І мені здається, що Даніель Деваль це змінив. Якоїсь миті ви з описаного вами в усіх барвах чудовиська перетворилися на когось іншого, беззахисного й чутливого. І саме це зіграло фатальну роль у долі Даніеля Деваля.

Юганнес досі мовчав.

— І ще дещо, Юганнесе. Може, ви й самі цього не помічали. Коли ви говорите про Даніеля, ви не заїкаєтеся.

Бальк різко повернувся до Сесіла.

— І що ви хочете цим сказати?

— Це було кохання, Юганнесе? Ви його любили?

— А вас це здивувало б? Що навіть чудовисько в такому віці може відкрити, що має якісь почуття?

— Ні. Зовсім ні.

— Ви коли-небудь когось кохали, пане Вінґе?

— Так.

— Тоді, можливо, зрозумієте, яке кохання відчуває той, хто ніколи не знав про його існування. Я не особливий, не такий, як ви. Ніхто ніколи не мав бажання бути добрим зі мною. За все життя я не бачив жодної підстави ставитися до людства не з презирством. Як і воно до мене. Аж до тієї миті, коли повірив, що Даніель мене любить.

Бальк трохи помовчав.

— Він був такий легкий, такий люб’язний… Його могло розвеселити щось зовсім просте й невинне. Він здавався мені неземною істотою, яка зійшла з недосяжних вершин, щоб благословити нас, звичайних людей. Часом, коли ми говорили про щось, він брав мене за руку й ніжно тримав, ніби це найприродніше, що може бути у світі. Або клав мою долоню собі на груди, і я відчував, як б’ється його серце.

Обличчя Балька спотворила гримаса. Він відвернувся, ховаючи очі в тіні.

— Від Стокгольма до Фоґельсонґа ми їхали екіпажем-двійкою. Дерева вздовж дороги цвіли… Натомість дім і маєток занепадали. Мої опікуни розділили весь спадок мого батька, щойно від мене з Франції перестали надходити листи. Але нам здавалося, що сама природа радо зустрічає нас пишними вінками з листя і напіврозквітлих бутонів. У коморі ще залишалася така-сяка їжа, на кущах скоро мали з’явитися ягоди. Даніель і я проводили разом весь час, завжди в якнайкращому настрої. Певний час…