Никлас Натт-о-Даг - 1793

— На це я відповіді не маю, Жане-Мішелю, і зі свого боку ніяк тобі допомогти не можу. Я маю термінову справу і мушу цілковито віддатися її виконанню.

Кардель скривився, почухав потилицю і засмучено підпер голову рукою. Потім кілька разів стукнув долонею по столу в ритмі якогось невідомого військового маршу, підняв голову й глянув Вінґе в очі.

— Якщо це те, що тобі треба, — ти це матимеш. Один день.

Повернувся до шинквасу й махнув своєю дерев’яною рукою:

— Дівко! Забери цю каву й принеси бренді! Сепарат-вартовий Мікель має подумати, і йому потрібне натхнення!

Вінґе вийшов з кав’ярні і, схилившись назустріч вітру, покрокував вулицями Міста до площі Бренда-Томтен. Притискаючи хустинку до рота, намагається дихати неглибоко й спокійно. Один необережний вдих холодного повітря може спровокувати напад кашлю. Потроху повертається контроль над тілом. Вінґе протер обличчя снігом і вийшов на площу.

На розі Престґатан часом сидить жебрак, повз якого Анна Стіна не раз проходила дорогою до базару на великій площі. Зазвичай сидить на двох дошках, складених примітивним ослоном, і заробляє тим, що показує свої руки. Обидві такі понівечені, що перехожі або зупиняються і витріщаються, або відвертаються і стараються якомога швидше відійти далі від старого.

То не опік. Складається враження, ніби щось перетворило плоть на віск, надало йому нових дивних форм, а потім залишило підсохнути й затвердіти. Шкіра на пальцях наче розплавилася і стекла, немає нігтів, а кості вкриває тоненький шар плоті. Ті неприродні форми, горбки та ямки залишилися усюди, поверхня рук безбарвна й ніжна, як у немовляти.

До нього вона піде зі своїми запитаннями. От тільки поки що його немає. Треба почекати. Тупаючи ногами, Анна Стіна намагається хоч трохи відігнати холод. Нарешті він з’являється зі своїми дошками під рукою і ганчір’яними обмотками на руках. Дівчина дає йому час приготувати собі місце, щоб сісти, обережно розмотати тканину й винести на світ свої зранені руки — хай люди дивляться і сніг падає. Анні перебиває подих, коли вона бачить, що руки саме такі, як вона їх пам’ятає. Підходить до нього й простягає йому шматок хліба, який сама не з’їла на сніданок.

Він розгублено дивиться на цей розкішний дар. Побачивши ж, хто йому подає, взагалі здивувався:

— Хай Бог тебе благословить, дитино, але чим я заслужив таку щедрість?

— Я хочу знати, що сталося з твоїми руками.

Старий полегшено посміхається.

— Ну, цю історію я вже багато разів розповідав, часто й за значно скромнішу винагороду. Ти коли-небудь була біля озера Клара?

Анна Стіна киває — авжеж, знає, де це.

— Може, ти чула там такий особливий сморід? Не сміття у воді й не нечистот на берегах. Біля озера стоїть мануфактура, де я замолоду працював. Там, дівчинко, роблять мило. І таке, яким бідняки миються у Чистий четвер, і те, що для ранкового туалету шляхетних дам. Усе мило роблять однаково. Різниця лише в ароматах. Але перш ніж мило починає пахнути, його складники смердять. Смердять трупи тварин, з яких витоплюють жир. Потім жир змішують ще з дечим, він твердне, і все, мило готове. Я був молодий, жвавий… Учень майстра. Треба було змішати поташ з вапном, я розхвилювався, розсипав порошок собі на руки і засунув їх у відро з водою, щоб змити. Почув крик майстра, але було вже пізно. Пекло так, ніби опустив руки в гарячу олію. Порошок у воді горить і випалює все навколо себе. І став я отаким. З жалості мене поставили підмітати, але більше не можу працювати як раніше, а з того, що заробляю, не проживеш.

Анна Стіна трохи помовчала, потім спитала:

— Дуже боляче було?

Дід посміхнувся:

— Як доторкнутися до пекла, дівчинко. Куди я, мабуть, скоро й потраплю.

Помітивши, що дівчині цього недостатньо, старий посерйознішав:

— Нічого гіршого я ніколи не відчував. Коли майстер ганчіркою позбивав попіл з моїх рук, мені здавалося, що з них здерли шкіру. Мені принесли лимон, бо лимонний сік нібито мав зменшити біль. Може, це й правда, але все одно боліло багато днів, ніби я щосили стискав у долонях розжарене вугілля.

Від цих спогадів старий аж сплюнув, потім глянув на дівчину й від його настрою і сліду не лишилося.

— Це те, що ти хотіла почути? Бо після таких спогадів мені здається, що шматок хліба — замала платня.

— Ви можете знову зробити такий попіл? Такий самий, що вас обпік. Я заплачу.

За пів години вони вже покинули Місто між мостами. Можливо, це лише обман зору, але Анні Стіні здалося, що будівля мануфактури нагнулася в бік озера, немов болотистий берег не міг утримувати її. Довелося почекати, поки зайде сонце й закінчиться робочий час. По одному чи невеликими групами робітники покинули мануфактуру й побрели по домівках. Старий тихо лічить, щоб переконатися, що всі покинули будівлю. Неспокійно роззирається, потім махає їй, щоб ішла за ним слідом.