Никлас Натт-о-Даг - 1793

Кардель дивився на неї і думав, чи може хтось, хто сидить абсолютно спокійно, стати ще спокійнішим і непорушнішим? Виходить, якщо хтось і може, то це вдова Фреман.

— Мені не треба нагадувати, хто такий Ульгольм і що він зробив. Я це добре пам’ятаю.

— Думаю, є й інші жінки, які опинилися в такій ситуації і теж пам’ятають Ульгольма. Напевно, мають дітей і внуків, яким жилося б значно краще, якби не афери Ульгольма. Ви, мабуть, знаєте їхні імена.

— Знаю.

— Пані Фреман, ви багато років жили з чоловіком, який добре знав Біблію і часто її читав. Чи знаєте ви вислів «око за око, зуб за зуб»?

Удова Фреман у напівтемряві вишкірилася, показавши ряд міцних ще зубів. Лише за кілька секунд Кардель зрозумів, що то усмішка.

Порожня площа Норрмальмсторґ вкрита сніговою ковдрою. У центрі під обледенілим покривалом височіє нова статуя короля Ґустава Адольфа. Уже два роки вона чекає, поки її закінчать і нарешті покажуть світові. Кажуть, це буде перший у країні кінний пам’ятник. Вінґе на мить зупинився і кинув погляд на незграбну скульптуру. Вона більше схожа не на величний пам’ятник, а на якогось безформного привида з тієї картини, яку хотів би бачити в Стокгольмі Бальк. Праворуч від Вінґе — палац принцеси Софії Альбертіни, ліворуч — Опера. Однакові фасади, тільки один вже освітлений тьмяним світлом вранішнього сонця, а другий ще в затінку. Вінґе помилувався обома будівлями, зітхнув і відчинив двері. Пішов коридором до потрібної йому камери, охоронець відімкнув. Сесіл мусить спертися на одвірок, щоб зібратися з силами й переступити поріг.

Це камера не Юганнеса Балька… Вона всього на кілька ліктів далі, і відрізняється від Балькової лише тим, що в ній сидить інший чоловік. Коли відчиняються двері, він перелякано підскакує:

— Господи, що це з вами? Схожі на духа безтілесного. Живий скелет. Ви мене налякали. Так можна подумати, що вже й смерть прийшла…

— Мене не варто боятися. Радше навпаки. Я Сесіл Вінґе. Працюю в поліцейському управлінні… певним чином. Але я до вас прийшов не в справах служби.

— Я вже вас бачив. Крізь щілину в дверях бачив ваше бліде обличчя, коли ви тут проходили повз. Щоразу думав, що це голова мерця ходить коридором.

— Чи можу я сісти? Ноги вже не хочуть тримати, як раніше…

Чоловік знизав плечима й вмостився на лежаку під стіною. Вінґе сів на такий самий ослін, як і в камері Балька. Якусь хвильку розглядав ув’язненого. Звичайний чоловік з пересічним обличчям і кількамісячною бородою. Проста полотняна сорочка, протерта в кількох місцях від цілодобового носіння в камері, поношені вузькі штани. Поверх коричневої куртки накинув на себе в’язничну ковдру. Вінґе віддихався і заговорив знову:

— Вас звати Лоренц Юганссон. Це так?

— Це ні для кого не таємниця.

— Ваш фах?

— Був бондарем.

— Завтра вас відвезуть на місце страти в Гаммарбю.

Чоловік здригнувся і зітхнув:

— Так. Майстер Гесс відрубає мені голову. Найкраще, на що можу сподіватися, — що буде достатньо тверезий, нагострить звечора сокиру й завтра вранці зможе все закінчити одним ударом.

— Священник уже був у вас?

— Так, приходив. Святково вбраний, дідько його забрав би. Навіть я розумію, що в п’ятницю ввечері він має куди піти й де розважитися. Чесно вам кажу: ще швидше благословити мою грішну душу він не зміг би. За мить уже зник з-перед очей. Я потім чув через вікно, як він наспівує, ідучи до Королівського саду.

— Можете мені розповісти, як опинилися тут?

— А що я можу сказати, чого ви ще не чули?

— Я хотів би почути особисто від вас, якщо можна.

Юганссон знову знизав плечима:

— Що ж, моя історія коротка й жалібна, але тут час тягнеться дуже повільно… Скажу. Я забив до смерті свою дружину, пане Вінґе. Більше тут нема чого розповідати. З роками наш шлюб ставав все нещасніший, того вечора я був дуже п’яний, ми знову лаялися через те саме, що мучило нас роками, і я втратив розум.

— Ви маєте дітей?

— Жодне не прожило довше року…

Вінґе замислено кивнув.

— Я вважаю, що є різні види вбивць. Що думаєте про це?

— Не зовсім розумію, про що ви.

— Про те, що чоловік, який вчинив злочин в одній ситуації, не конче скоїв би те саме в інших умовах. Ви вбили б свою дружину, якби вона була незнайомою людиною?

— Ні… Була б розумніша — вийшла б за когось кращого й досі жила б, а я був би вільний.

— Ви розкаюєтеся у тому, що зробили?

Юганссон трохи помовчав, потім відповів:

— Вона була рідкісна погань, пане Вінґе. Сварлива, чорнорота… З роками я справді почав її ненавидіти. Але й любив теж. Моє каяття нічого не змінює. Я заплачу за скоєне, коли Мортен Гесс замахнеться своєю тупою сокирою. І по всьому. Якби моя смерть могла повернути їй життя — я був би щасливий. Але це неможливо.