Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Бренді ми не чіпали, — поспішив запевнити чоловік, — втім, з вашого боку ґречно було б запропонувати нам випити.

Без жодної охоти і все ще мовчки комісар витягнув з шухляди пляшку з темно-бурштиновою рідиною і обережно її відкоркував. Тоді пошукав на полицях креденса склянки. Тих виявилось тільки дві.

— Мені не треба, вельми вдячний, — сказав невідомий чоловік, що спостерігав за всім із глибини вітальні.

— Мені також, — додала Клавдія.

Тоді комісар налив собі й своєму співрозмовнику.

— Сто років не бачились, еге ж, Вістовичу?

— Усього два чи три, — відказав той, — два чи три роки. Аж ніяк не сто, полковнику.

«Буває ж так, — подумалось комісару, — якихось півгодини тому про полковника Редля, начальника галицького Evidenzbüro, ми згадували з Самковським. Говорили, що той злий, мов чорт, на поліцію, яка плутається під ногами в контррозвідки. І от він тут, переді мною, п’є мій „Ринь де Бордо“ і робить вечір ще паскуднішим...»

Вони й справді востаннє бачились у Львові 1902 або 1903 року. Тоді сталося вбивство поважного депутата Галицького сейму, який очолював проімперську фракцію. З Відня тиснули найперше на контррозвідку, вимагаючи швидкого й ефективного розслідування загибелі свого відданого представника. У свою чергу, Редль тиснув на місцеву поліцію, оскільки вбивствами повинні займатися саме поліційні слідчі. Вістовичу дісталося і розслідування, і погрози від полковника. Мовляв, у разі провалу кар’єра комісара зійде на пси. І саме він, Редль, подбає про це, використовуючи свої зв’язки на найвищому рівні у Міністерстві поліції. І хоч убивцю депутата Вістович знайшов, стосунки між ним і полковником так і залишилися прохолодними. Тим більше, що у Відні Редлю присвоїли за це державну нагороду, зовсім забувши або не знаючи про львівського комісара, який виконав за нього всю роботу.

— Що ж, Вістовичу, — посерйознішав Редль, і його короткі вусики на блідому продовгуватому обличчі зарухалися, наче в щура, — зізнаюся, для мене — цілковита несподіванка зустріти вас тут, в Позені. Тим більше, згідно наших даних, ви мали б бути зараз у Берліні...

«Срані нишпорки», — подумав комісар, але вирішив не перебивати.

— Щойно ви зустрічалися з вашим колегою Самковським, чи не так? — продовжив той.

— Нащо запитувати, якщо знаєте? — похмуро перепитав Вістович.

— Він показував вам розшифрований документ?

— Так.

— І що ви скажете?

— Що насправді там ідеться зовсім не про сигари.

— Це зрозуміло. Але про що?

— Полковнику, цього разу я не зобов’язаний ділитися з вами своїми міркуваннями, — зазначив комісар, — ловити шпигунів — обов’язок Evidenzbüro. От і ловіть.

Редль, щоб приховати дошкульне враження, яке справила на нього така відповідь, відвернув погляд до вікна і підніс до рота склянку.

— До того ж, herr Oberst [47] Пане полковнику (нім.). , — озвався незнайомець у глибині кімнати, — пан комісар перебуває зараз на прусській, а не австрійській землі і провадить інше розслідування. Важливе для нас, для Відділу III b.

— Не виключено, що ці дві справи між собою пов’язані, — тихо огризнувся той.

— Можливо.

Чоловік підвівся й підійшов до Вістовича.

— Мене звати Теодор Фішер, — представився він, простягнувши руку, — я заступник директора А III b. Прошу вибачення за наше вторгнення, але це був найкращий спосіб поговорити подалі від сторонніх очей і вух. У вас тут можна курити?

Комісар кивнув. Тоді Фішер дістав цигарку, встромив її до рота і підпалив. За цей час Вістович устиг його розгледіти. Чоловік був майже однакового з ним зросту, мав атлетичну статуру і кругле обличчя з рожевими, як у юнака, щоками, м’ясистими губами й широким носом. Погляд мав важкий, як боксерський удар. Одягнений був у штатське, але рівна постава видавала військового.

— Ви, пане Вістовичу, ледь не розсекретили нашу агентку, — жартівливо продовжив Фішер, вказуючи цигаркою на Клавдію, — не знаю, куди там дивиться в Лемберзі полковник Редль, але на його місці я зробив би усе, щоб перетягнути вас у контррозвідку.

Вирішивши не відповідати, комісар ковтнув бренді все ще з думкою, що мав би смакувати ним зараз наодинці.

— Ми вже два місяці стежимо за цими змовниками. Я маю на увазі фон Гарпе, Ніцпона, Еберта та полковника Альсдорфа, яким заманулося укласти угоду з дияволом начебто для благородної мети. Всі вони люди поважні, до того ж фон Гарпе й полковник займають важливі державні посади. Саме тому оминути увагою їхню домовленість з Удо Вінкелем Відділ III b аж ніяк не міг. Клавдія, на щастя, вже давно працює на нас, тому основну роботу ми доручили їй, — сказав Фішер. — А в який спосіб їй доводилося передавати нам інформацію, ви знаєте... На жаль, у цього покидька Вінкеля агентів не менше, ніж у нас.