Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Чоловіки засміялися.

— Радий бачити вас у доброму гуморі, комісаре, і... — Самковський затнувся.

— ...і живим? — продовжив за нього Вістович.

— Тоді на цвинтарі ви сказали, що сьогоднішньої зустрічі може й не бути.

— Це моє побоювання ледь не справдилось, але, видно, плани Господні зазнали змін... Скажіть краще, Самковський, як справи в Дирекції у Лемберзі? Шехтель дуже сердиться?

— Сердиться — зовсім не підходяще слово, — зазначив Самковський, — я сказав би, що він скаженіє. Стверджує, що ви одурили його, наче школяра, і добряче підставили, адже роботи в нас, як і раніше, по саму горлянку. Мене він украй неохоче відпустив на похорон.

— До речі, не знав, що той шахрай Тойфель — ваш родич, — сказав комісар.

Самковський скривився.

— Шефе, я зовсім не пишаюся цим, тож якщо можна... Я просив би вас...

— Звісно, звісно, — заспокоїв його Вістович, — я мовчатиму про це як риба.

— Бартоломей був моїм кузеном. І мені пощастило, що він жив у іншій країні, тому в поліційних кадрах ніхто не дізнався, що я мав такого родича. Інакше про кар’єру в поліції мені довелося б забути.

Вістович знаком показав, що замикає рота на ключ. Щоправда, одразу після цього він знову його відкрив, аби залити туди чергову порцію позенського пива.

— Що ж, зі мною все зрозуміло, — промовив Самковський, — але що в Позені робите ви? І я, і Шехтель були переконані, що ви в Берліні.

— Я був там, — кивнув комісар, — але мусив перебратися сюди через одну справу, яку, сподіваюся, успішно сьогодні завершив.

— І тепер збираєтеся повернутися до Лемберга?

— Збираюся, але не раніше, ніж за кілька днів... До речі, Самковський, а як просувається справа того шпига, що ми з вами упіймали на вулиці святого Антонія?

Вістович запитав це обережно, й було помітно, як напружено він чекає відповіді.

— У Відні розшифрували всі записки, які ми знайшли... гм... при ньому...

Самковський гидливо скривився, згадавши, видно, як саме їх знайшли.

— Шехтель, як і хотів, отримав та скопіював їх раніше, ніж вони потрапили в Evidenzbüro. Полковник Редль, коли дізнався, оскаженів, проте директор свого досяг. З Міністерства поліції прийшла телеграма з подякою. І це вперше за десяток років! Бачили б ви тоді нашого директора. Ходив радісний і гордий. А мені навіть виписав премію...

Тут ад’юнкт, очевидно, згадав, що премія насправді мала б дістатись Вістовичу, тому вдруге затнувся. Комісар зробив вигляд, що не помітив його знічення, й знову приклався до гальби.

— Чи допитували того шпига-телеграфіста Кравцова ще раз? — запитав він, зробивши чималий ковток.

— Так... Власне саме тому Шехтель і скаженіє. Бо Кравцов зізнався, що ви примусили його...

— ...сказати, що його зверхники в Берліні, — нетерпляче закінчив Вістович, бо Самковський говорив надто мляво.

Запала незручна пауза.

— Мені негайно треба було до Берліна, — пояснив комісар, — Шехтель не відпустив би мене, тож я шукав причину.

— Найгірше не це, шефе, — співчутливо промовив Самковський.

— А що ж?

— Те, що Кравцов назвав справжнє місто, де знаходиться його таємне керівництво. За дивним збігом обставин — це Позен. Саме звідси він отримував інформацію, перешифровував її і надсилав у Росію.

— Що за інформація?

Самковський змовчав.

— Гаразд, — нервово зітхнув комісар, — але чи означає це, що ви у Позені також не тільки через смерть родича? Ви й далі провадите слідство?

Самковський неохоче, але ствердно кивнув.

— Тобто Шехтель відрядив вас сюди під носом у контррозвідки?

— У них своє слідство, а в поліції своє, — сказав Самковський.

— І ви шукаєте тут шпигунське гніздо, звідки Кравцов у Львові отримував інформацію? — допитувався притишеним голосом комісар.

Обличчям ад’юнкта пробігла тінь невдоволення. «Авжеж, — подумав комісар, — я знову втручаюся в його розслідування. У справу, яка може бути найважливішою в його кар’єрі... Ну що ж, не буду».

— Гаразд, — він допив своє пиво і дістав з кишені картку зі своєю адресою, — оскільки ви збираєтеся залишитися в Позені довше, ніж навіть мені повідомили, то при потребі можете знайти мене на Паулікірхштрассе. Це неподалік місця, де будується цісарська фортеця... Номер будинку там вказано... — він тицьнув у цифру 19 на своїй візитівці.

— Комісаре, не подумайте, що я... що навмисно...

— Все гаразд, — заспокоїв його Вістович, — іноді для успішного розслідування злочину доводиться брехати і навіть здійснювати ще один злочин. Нічого не вдієш. Однак скажіть мені... — він додав це, ніби мимохіть, — якщо ви й далі провадите цю справу, значить розшифрований текст при вас. Правда?