Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Хто була та дівчина, з якою ви були на мосту? — запитав у Клавдії Вістович.

— Вона також наша людина. Але... — жінка глянула на свого шефа, мовби питаючи в нього дозволу, — аспірантка.

— Аспірантка? — не зрозумів комісар.

— Бачте, пане Вістовичу, Клавдія має чимало обов’язків, — пояснив Фішер, — один із них — це навчати молодих агенток. От саме з однією з них вона й прогулювалася того вечора. Тому «аспірантка» — це, мабуть, підходяще слово.

— Практичні заняття? — усміхнувся комісар.

— Саме так.

Фішер докурив свою цигарку, але одразу ж запалив нову.

— Що ж, а тепер відвертість за відвертість, — сказав він, завдавши співрозмовнику того самого удару-погляду. — Ми знаємо, що ви назвали Вінкелеві убивцю. Це граф Дємідов, який до того ж працював на російську амбасаду. Все так?

— Так, — відповів комісар.

— І ви переконані, що це не помилка?

— Навпаки. Я переконаний, що це помилка, пане Фішере.

Очі того стали круглими.

— Тобто Дємідов — не вбивця?

— Він мерзотник, психопат, справді російський шпиг, він довів кількох людей до страшного самогубства, але Ціммермана, Дрезена, а тим більше Лютке він не вбивав.

— Тоді чому ви на нього вказали?

— Якби я цього не зробив, мені б настав кінець. Ваша агентка не дасть збрехати.

— І Дємідов став жертовним цапом?

— Якщо хочете — так.

— Що ж, тоді цілком розумний хід, скажу я вам, комісаре. Цілком розумний... Але хто справжній убивця, ви знаєте?

— Знаю.

— То скажіть.

— Я не маю достатньо доказів, тож волів би змовчати.

— Шкода. Але ви збираєтеся завершити це розслідування?

— Я збираюся додому, пане Фішере.

— І покинете все на півдорозі? — здивувався той.

— На жаль, один у полі не воїн. Тому — так.

Фішер наблизився до нього майже впритул.

— Але ви не один, комісаре, — промовив він, видихаючи в його бік синій масний дим. — Якщо хочете знати, тутешній піхотний полк виділив нам півсотні солдатів для вирішення проблем, які створює Німецькій державі Удо Вінкель. Не забуваймо про поліцію, яка після загибелі Йоахіма Лютке в цю справу не втручалася. Однак, повірте, в Кріпо дуже хочуть взяти за горло вбивцю найкращого з берлінських слідчих. Тому не кажіть мені про одного в полі... Ми хоч зараз можемо оточити цей бісів готель «Велика Пруссія» і взяти Вінкеля, але нам треба більше. Треба знати, хто з тих чотирьох змовників шпигує для росіян. Адже це хтось із них, чорт забирай! І ви це знаєте, комісаре. Тому добудьте докази, вкажіть на нього, і нехай це стерво повісять разом із Вінкелем. Зробіть це, і у вас назавжди залишаться могутні друзі в Пруссії. Обіцяю.

Фішер відійшов убік, щоб загасити цигарку.

— А ще ми вдамо, що не знаємо про ті сорок тисяч марок, які ви отримали від цього мафіозі, — додав він наче мимохіть, — окрім того, що ви не сплатили ані марки податку, ці гроші мають сумнівне походження. Німецька держава за таке суворо карає, пане Вістовичу.

— Дуже люб’язно з вашого боку не залишити мені вибору, — промовив комісар і одним ковтком допив решту бренді зі своєї склянки.

Фішер засміявся.

— Що вдієш, йдеться про інтереси держави, — сказав він. — Завелика розкіш подарувати вам більше, ніж один варіант дій. Зате матимете надійний тил. Не дарма ж ми об’єднали сили з нашими австрійськими колегами.

На цих словах чоловік вказав на Редля. Втім, Вістович вже за ним не стежив. Львів’янин відвернувся до вікна й просто чекав, коли візит цих трьох осіб нарешті закінчиться. Мабуть, відчувши це, вони почали збиратися.

— Бувайте, комісаре. Проводжати нас не потрібно, — іронічно зауважив Редль.

— Ще раз прошу вибачення, що був змушений розмовляти з вами дещо... категорично, — сказав наостанок Фішер, — сподіваюся, коли все закінчиться, матиму приємність запросити вас на чарку...

Він знову простягнув Вістовичу руку. Той мовчки її потис.

— До речі, — дещо притишено заговорив позенець, переконавшись, що Редль і Клавдія вийшли з вітальні в коридор, — зустрічі з вами шукала одна юна особа. Акурат перед нашим приходом.

— Про кого це ви? — не зрозумів комісар.

— Про кельнерку з «Café International». Я впізнав її тільки тому, що й сам полюбляю там снідати, — пояснив Фішер. — Не заставши вас удома, дівчина поспішила на двірець, але... — він глянув на годинник, — боюся, вона спізнилася. Поїзд до її рідного Ґнесена сьогодні вирушає на годину раніше.

Комісар відчув, як до голови йому прилинула кров.

— І де вона, по-вашому, зараз? — запитав він.