Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Знаєте, в цьому холодному осінньому Позені їй особливо нікуди йти. Тому не зачиняйте дверей, — відповів Фішер.

Коли непрохані гості залишили його помешкання, комісар якийсь час міряв кроками кімнату, потім також вийшов спершу з квартири, а відтак з будинку. Вулиця була порожня. Холод розігнав перехожих по домівках, і хідниками бродив тільки крижаний вітер, високо підкидаючи неприбране листя і вчорашній пошматований номер «Pozener Zeitung». Гасові ліхтарі сяк-так розбавляли темряву, проте вона все ще лишалася густою і важкою, мов старе покривало. Вістовичу подумалось, що для того, аби помітити когось бодай за кілька кроків посеред цієї ночі, недостатньо зору. Треба ще мати собачий нюх.

Аби якось виправдати свою присутність на цій безлюдній вулиці, комісар закурив. Дим різко полинув кудись угору, зникаючи, мов привид, між безлистими гілками міської липи. Втім, за кілька хвилин, добряче змерзнувши, комісар пожбурив труп своєї цигарки на землю і рушив назад до будинку. Та не встиг він торкнутися дверної ручки, як хтось несміливо його покликав:

— Пане Вістовичу...

Чоловік озирнувся. Під ліхтарем, кутаючись у легеньке пальто, стояла Маґда. Не треба було уважно придивлятися, щоб зрозуміти, як сильно вона змерзла.

— Я приходила до вас, а потім спізнилася на свій поїзд... і тепер...

— Зайдіть досередини, — запросив він, — тут надто холодно.

Дівчина поволі, уникаючи його погляду, підкорилась. У помешканні комісар взяв у неї пальто і капелюшок. Повісивши їх на вішак, він запросив гостю сісти й запропонував бренді. Маґда відмовилася. Помітивши, що вона досі тремтить від холоду, чоловік приніс теплого коца і дбайливо вкрив її плечі. Дівчина вдячно всміхнулася.

— Знаю, виглядає не надто пристойно... — промовила вона. — Маю на увазі те, що я тут...

— Облиште, — сказав комісар, — ви спізнились на поїзд. Йти вам більше нікуди. То що ж, будете замерзати через цю «пристойність»?

— Все ж я мушу пояснити, — не вгавала дівчина, — ваш вчинок не давав мені спокою. Така нечувана щедрість до людини, яку бачите вперше... Тому подумала, можливо, вам потрібна прибиральниця або кухарка... Або ж я могла б виконувати яку-небудь іншу хатню роботу...

— Дорога Маґдо, — лагідно перебив її Вістович, — на жаль, я, як і ви, нетутешній і скоро, маю надію, повернуся додому, а в цій квартирі замешкають інші люди. Якщо хочете, лишіть свою рекомендацію, і я спробую їм передати.

— Буду вам вдячна, але мені йшлося саме про вас...

— Я приготую вам чаю, — комісар звівся на ноги, — зігрітись вам не завадить...

І вже виходячи з вітальні, він раптом запитав:

— А як ви дізналися мою адресу?

— Дуже просто, — усміхнулася Маґда, — на аркуші, в який ви загорнули гроші, відбився запис із попередньої сторінки. Адже це був листок з вашого записника, чи не так?

Вістович глянув на неї з неприхованим захопленням.

— Ваша правда, — сказав він.

— Звісно, — продовжила дівчина, — це могла бути будь-яка інша адреса, яку ви занотували, але мені пощастило. Так я і знайшла ваше помешкання...

— Прекрасно, — похвалив її чоловік, — шкода, що ви не моя помічниця.

— Охоче б працювала в поліції, — раптом зауважила Маґда, — якщо тільки жінкам це дозволено.

— А звідки ви знаєте, що я поліцейський?

— Ви... виглядаєте як детектив. До того ж тоді в ресторації, коли ми вперше зустрілися, одразу ж розповіли все про мою матір, ніби мій давній друг, — пояснила дівчина.

— Приємно бути вашим другом, — тепло сказав комісар і зник на кухні.

Повернувся він за якийсь час, тримаючи в руках гарячу чашку. Маґда сиділа на тому ж місці й усе ще вкривалася коцом. Вістович поставив чай на столик перед нею.

— Маю до вас одне прохання, — сказав чоловік, коли вона, подякувавши, обережно піднесла чашку до губ, — чи можете мені ще раз показати той аптечний рецепт, який ви мали при собі в «Café International »?

— Так, він при мені, — здивовано відповіла вона, — збиралася купити сьогодні ліки, але не встигла...

Вістович взяв у неї списаний кривими літерами листок і уважно його роздивився.

— Щиро кажучи, не розумію там ані слова, — додала Маґда.

— Я також, — відповів комісар, — та все ж, одна річ для мене надзвичайно важлива.

— Яка?

— Назва аптеки. Справа в тому, що я вже бачив рецепт із такою самою емблемою...

— «Під Золотим Левом», на Альтер Маркт, — сказала дівчина, — ви легко її знайдете.

— Чудово, — вдоволено відповів чоловік і повернув їй листок, — вельми вдячний за таку інформацію.