Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Він підвівся й вирішив перейти до розмови, яку обоє відтягували як могли:

— Гадаю, тут у вітальні вам буде найзручніше, — сказав він, — канапа дещо жорсткувата, але...

— Що ви, не турбуйтесь за мене! — Маґда схопилася з крісла.

— Я принесу постіль, — промовив комісар якомога лагідніше.

Йдучи, він мовби ненароком залишив на столі свій записник. Попри те, що згорток з чистою постіллю був у сусідній кімнаті і до того ж на видному місці, чоловік возився з ним навмисне довго. Поміж тим, відчиняв і зачиняв шафу, гучно лаяв свій безлад, ходив з кутка в куток, словом, робив усе, щоб Маґда достатній час лишалася на самоті. Коли врешті повернувся до вітальні, то застав її в ще більшому розпачі, ніж півгодини тому на вулиці. Однак до палітри переживань дівчини додалося ще щось: чи то розчарування, чи то досада.

Вістович глянув на свій записник. Одразу помітив, що його відкривали. Зрештою, Маґда не надто й намагалася приховати цього факту, бо на місце поклала його зовсім не так, як він лежав спочатку. А таких огріхів не припускаються навіть гімназистки, що потайсвіту читають щоденник подруги.

— Дуже люб’язно було з вашого боку лишити мені там записку, — тихо промовила дівчина.

— Я всього лиш попросив передати вітання Клавдії, — відповів комісар, — не знаю, чи ви найкраща її студентка, але точно — найчарівніша.

Поклавши згорток із постіллю на канапу, він вмостився у крісло й закурив, не спускаючи з Маґди очей.

— А ще ви вважаєте мене невдячною, правда?.. — дівчина все ще не дивилася на нього. — Допомогли мені, а я зібралася за вами шпигувати...

— Зовсім ні. Ми ж бо зустрілися вже після того, як вас було прийнято до III b. Тому ви робили свою роботу, а я — свою. Крім того, гроші, які я вам дав, зовсім не мої. До речі, з боку ваших зверхників доволі розумно було влаштувати вас у «Café International». У такому закладі часто трапляється риба, за якою не гріх і наглянути.

— Кепська ж з мене шпигунка, — з досадою в голосі промовила дівчина, — ви, мабуть, одразу про все здогадалися?

— Не одразу... Річ у тому, люба Маґдо, що в записнику я не нотував своєї позенської адреси. Точніше, записав там тільки вулицю. Отже, ви не могли знати номер будинку. Проте, це радше помилка добродія Фішера та вельмишановної Клавдії, аніж ваша. Бо саме вони вигадали вам цю легенду з перебитим текстом.

— Втім, я поспішила назвати вас поліцейським.

— А от тут маєте рацію, адже не пригадую, щоб я вам про це розповідав. Хоча на той момент ви просто підтвердили мій здогад.

Загасивши недопалок, чоловік запалив нову цигарку.

— Скажіть найголовніше, дорога Маґдо, — продовжив він, — що ви намагалися відшукати в моєму записнику? Одразу дозвольте вам поспівчувати, бо з таким почерком я не потребую жодного шифру. До того ж пишу русинською. Мовою, яку ви навряд чи знаєте.

— Бачу, ви заповзялися мене знищити, пане Вістовичу, — сказала дівчина.

«Знищити тебе? — подумав комісар. — І це після того, як ти, сама того не знаючи, допомогла мені пережити ув’язнення у психопата Вінкеля?.. Дурна ти квітко серед цього смердючого гноїська».

— Ні, Маґдо, ви не мій ворог, а тому в A III b ніколи не дізнаються про нашу розмову. Принаймні від мене. Зрештою, — додав він, підводячись, — не так вже й важливо, що вам було потрібно з нотатника. Важливо, щоб ми повірили одне одному. Бо ж до ранку перебуватимемо під одним дахом.

— Я можу піти.

— Якщо підете, то викриєте себе з головою. Клавдія вам такого не подарує. Тому лишайтеся так, ніби нічого не сталося. Завтра їм розкажете про мій кошмарний почерк і диявольську кирилицю. Тобто про те, що вам не вдалося зрозуміти з моїх записів ані слова. Постіль розпакуєте самі...

Чоловік рушив до виходу.

— Вони хотіли знати, чи ви самі не пов’язані з росіянами. У записнику я шукала якихось імен і контактів російської амбасади, — гарячково промовила дівчина навздогін.

Зупинившись на якусь мить, Вістович усміхнувся.

— Хороший хід, — сказав він, не озираючись, — на місці Фішера я хотів би знати те саме... Добраніч, Маґдо.

Діставшись кімнати, в якій він удавано порядкував кілька хвилин тому, чоловік роздягнувся й ліг на старе незручне ліжко. Старі пружини вп’ялися в його тіло, мов стерті зуби якогось вмираючого звіра, але попри це Вістович швидко й міцно заснув.

Було за північ, коли сон його раптом урвався і, розплющивши очі, комісар побачив, що кімната щедро залита місячним світлом. Чоловік перебував ще тільки на берегах свідомості, остаточно не прокинувшись, але він шкірою відчув, що в кімнаті був не сам. Перш ніж навіть мигнула думка про зброю, яку він, про всяк випадок, тримав під подушкою, просто перед ним з’явилася тендітна жіноча постать. У його помешканні була зараз тільки одна жінка, і від цієї думки всередині запекло, як від добрячого ковтка міцного алкоголю. Він, мовби звір, чув її запах і вдихав його так глибоко, як тільки міг.