Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Гаразд, я не про це, — нетерпляче перебив посол.

Росіянин відвів погляд від портрета й подивився на співрозмовника. Видно було, що попри таке неприємне нагадування, в його старечій голові зародилася раптова втішна думка.

— Хоча, якщо на покійника у Позені повісили всіх собак, то це означає подальшу тишу, чи не так? — сказав він вже спокійніше. — Убивцю більше не шукають, а отже, можна розраховувати на status quo. Ми не пред’являтимемо жодних претензій з приводу смерті графа. Хіба що висловимо сподівання, що винних буде покарано, — звична річ у таких справах. Взамін за це Богом благословенна Пруссія не буде переслідувати російських підданих, які так чи інакше пов’язані з нашою амбасадою. І з вами, фон Гарпе, продовжимо співпрацювати, як і раніше... Погоджуєтесь?

— Обов’язок велить мені відповісти «так», ваше превосходительство, — сказав той.

— От і прекрасно... Як у нас кажуть, «Быть по сему!».

Комісар львівської кримінальної поліції Адам Вістович поволі підіймався готельними сходами. Номер Вінкель, як завжди у «Великій Пруссії», зняв на четвертому поверсі. Ніхто ніколи не смів йому відмовити й поселити в іншу кімнату. Це навіть добре, бо зі свого вікна постоялець не бачив готельного входу. Ані головного, ані запасних. Отже, й не міг помітити, що біля кожного з них чергувало по кілька озброєних солдатів. Фішер не хотів, щоб комісар ішов до Вінкеля сам, але той тільки відмахнувся. Зрештою, досі мав при собі незаконно купленого пістолета і за життя зустрічав багато таких, як цей позенський мафіозі.

П’ятеро перебраних на готельних носіїв поліціянтів чергувало на останній секції сходів. О, так! Сьогодні в них буде знаменний день.

Дійшовши до потрібних дверей, комісар постукав.

— Якого біса? — долинуло зсередини.

— Готельна обслуга, — відказав чоловік.

За хвилину двері прочинились і на порозі постав Удо Вінкель у самій сорочці і штанах на підтяжках.

— Вістович? — здивувався він. — А де ж?..

Постоялець хотів сказати: «А де ж охорона?» — проте в одну мить усе зрозумів. Може, навіть здогадався, що охоронці лежать зв’язані в готельній комірчині. Його й без того бліде обличчя стало білим, як стіна.

— Що ж, проходьте.

Зачинивши за комісаром двері, Вінкель кинувся до вікна. Проте звідти побачив тільки ближній парк і скупу панораму міста. Чоловік вперся руками у підвіконня й опустив голову.

— Звідси не вийти, так? — глухо запитав він у Вістовича.

— Хіба що в супроводі поліції.

Вінкель засміявся.

— Мені слід було очікувати від вас подвійної гри, комісаре. Але невідомо чому, я вам повірив.

— Мабуть, аж надто прагнули знайти убивцю. І найняли не того детектива.

— Я найняв кого треба, — зітхнув він. — Зрештою, ви знайшли цього графа. І Дємідов отримав по заслузі.

— Він не той, кого ми шукали, пане Вінкелю.

Мафіозі стрепенувся, мовби його пронизав розряд струму. Відірвавшись від підвіконня, він зиркнув на комісара своїм гострим вампірячим поглядом.

— Що це означає?

— Це означає, що я вказав на Дємідова, аби врятуватися самому. Інакше на його місці був би сам. Наміри щодо мене, пригадую, ви мали якнайкривавіші.

— Але, чорт забирай... Ви навели мені переконливі докази.

— Я сам у них спочатку повірив. До того ж граф дійсно мав покровителів у російській амбасаді. Та й справжній убивця зробив усе, щоб Лютке, а потім і я, — вийшли на Дємідова. Але пожежа в домі Дрезена, смерть Тойфеля від згоряння внутрішніх органів та все інше — це не більше ніж цирк із вогнем. Убивця не хотів їх «очистити». Він хотів їхньої смерті, а потім надійно замести сліди.

— То хто ж насправді винен?

Вістович подивився на годинник.

— Приблизно за тридцять хвилин я про це оголошу внизу, у відомому вам клубі. Втім, не вам, а відділу III b. Їм, знаєте, також цікаво.

— А як щодо мене?

— Я особисто подбаю, щоб вам повідомили ім’я убивці перед тим, як вас самого повісять.

— Це ми ще побачимо... Побачимо, що вирішить суд! Доказів проти мене, як завжди...

Не договоривши, Вінкель схопився раптом за серце. Цілим тілом він затремтів, як у пропасниці, а обличчя його вкрив рясний піт. Закусивши нижню губу, чоловік кинувся до розкритої валізи, що лежала на ліжку й заходився відчайдушно в ній копирсатися.

— Ще ж мало б залишитися... Ще ж була одна... — розпачливо бурмотів він.

— Це шукаєте? — комісар дістав із кишені темно-бурштинову ампулу. — Solutio Morphini Hydrochloridi [49] Розчин морфіну. Сильне знеболювальне. Марка німецьких складаних ножів. ?